Як довго ще я населятиму цю божисту гробницю...

В ці дні я дочитав книгу, яку придбав приблизно в ці ж дні - рік тому, і з того часу читав її, вихоплюючи по кілька сторінок з-поміж іншого читання. Це були дні, коли я зі своєю кралею (так, були гріхи молодості) гуляв столичним центром, і, завітавши до "Букви", яка вже тоді була "Літерою", не зміг утриматися від спокуси придбати неформатну, незручну для транспортування книжку з такою м'якою, неоптимістичною обкладинкою, зі словом "смерть" у назві - втім, як і назва, так і дизайн книги мені подобається досі. Більше, більше чорних книжок, більше, ми потребуємо більше незрозумілих текстів.

Оскільки читання тривало так довго, а історій у книзі не бракувало, як і стилів, як, утім, й авторів - тепер можна наново відкривати її сторінки, дивуючись тому, що на них написано, так само, як тоді, коли у мене була краля, і я відкрив її вперше.

Кілька разів я не одразу розумів про що йдеться, втім, бітників можна читати безкінечно - треба лише потрапляти в потрібний стан чи настрій. Кілька разів я був щиро вражений - знаєте, як воно - читати паралельно вірші Вінграновського й вірші, написані в той самий час у Нью-Йорку, де дається гнівна відповідь Євтушенкові, або відкрито пишуть про гомосексуалізм, або просто - відкрито пишуть.

Не можна сказати, що тепер ці вірші можуть справити те враження, як у свої часи, не можна сказати, що вони слугуватимуть основою - певно, жителі наших мегаполісів надихатимуться скоріше поезією Горобчука, Лижова, Хаддад, аніж О'Гари чи Кока, втім - є щось у тому давньому диханні Вавилону, у відзвуку тих міст і місць, які, певно, давно вже залишаються тільки в уяві тих, які їх породили своїми текстами, своїм читанням, своїм життям. Інших свідчень у нас немає.

Передмова Андруховича, значно більше, ніж переклад - подарунок адептам, які жадібно ковтають кожне його слово - втім, наш Патріарх не настільки старий, щоби його слова звучали настільки древньо, як деякі з тих, що надруковані на сторінках далі.
А заключні статті подають якусь додаткову візію, контексти, що нібито виникали й виникають довкола, так, ніби появу віршів щось зумовлює. Втім, деякі принципові позиції, як то: поезія не змінює світ, або "я не знаю, про що буде вірш. часто я починаю з кількох фраз, або якоїсь думки... і не боюся в процесі усунути те, з чого починав" (це не цитата, це, скоріше, переспів, утім, досить популярної не тільки серед бітників точки зору на творення - варто почитати Нобелівську лекцію Бродського, щоби зрозуміти - той прекрасний українофоб говорить про те саме).

Тепер будуть інші книжки. Слова з інших часів і континентів. Утім, це скоріше означає, що рано чи пізно, я знову повернуся до бітників, до їх нескінченного й невимірюваного епосу, який, будучи одного дня розпочатим, триває.

Музика та немузика.

Взагалі навколо багато звуків. І більшість з них немузикальні. Різні шуми, стуки-грюки, шарудіння, ковзання і таке інше. Зараз, в нашому пресиченому світі, є певна мода на ці шуми. Ера копіпаста виродила всі колишні цінності. Ніщо нічого не варте, бо його можна здублювати в необмежених кількостях. І справа не тільки в тому, що з кількістю - в оберненій пропорції - зникає якість. Насправді можна надрукувати тисячі чудових, бездоганних фото. Існують тисячі невідомих музикантів, які всі разом створюють навалу вишуканих, енергійних, неперевершених треків. Користуватися фотошопом набагато легше, ніж олійними фарбами. І це сумно. Ми захлинулися в солодкому медові невичерпних першоякісних товарів.
Так само із музикою. Все таке чудове та прегарне, що ті, хто в цому борсається, просто втомилися. І от з'являється нойз (noise). Як стиль аудіального мистецтва, як технологія, як ідеологія. Це справжні гурмани. Чи збоченці. Ті, хто полюбляють, або створюють нойз. Насправді, коли я вперше дізнався про таке, я пішов на сайт "Деталі Звуку" (http://dz.co.ua/u), здається єдиний в Україні, що займається експериментальною музикою, та закачав собі 700 Мб нойза. Це кумедно, бо можна було просто вийти надвір і постояти, заплющивши очі серед гамору міста. Але штучний нойз створений людьми, профільтрований через іх свідомість і "емоційно-вольову сферу". Мені подобається слухати таке іноді - лише іноді - коли працюєш або відпочиваєш (частіше - коли працюєш). Він мене заспокоює і надихає на зосередженість. Ще під нойз дуже класно думати. Він не відволікає, але створює атмосферу якогось поступу, динаміки.
Є така група Pan Sonic (спочатку вони називалися Panasonic, але потім змушені були змінити назву під впливом відомої фірми, викинувши одну "А", і зробивши її назвою одного з альбомів). Це мінімал електронойз, використання найпростіших електричних засобів, і композиційних малюнків. Вони єдині в свєму роді. Здається вони взагалі не користуються комп'ютерами та цифровою технікою. Все, що звучить, виходить з саморобних коробочок. Вони екстремальні в своєму мінімалізмі, і, буває, в характері звуку. Деякі речі неможливо слухати, в мене просто не витримують вуха :) Але багато речей дуже гарно підходять для зосередження на своїх думках. Це такий мій погляд.

І ось ще одне. Музикальні звуки створюються періодичними коливаннями. Немузикальні - неперіодичними. Таким чином, всі мелодійні звуки більш впорядковані на відміну від шумових. Отже, вони є демонстрацією антиентропійних процессів. Людський організм теж є машиною, по боротьбі з ентропією, за допомогою вивільненої енергії хімічних зв'язків. В організмі все демонструє надскладний порядок. І ось дві впорядкованості знаходять одне одного.

Фрактали вібрацій

Звук... Насправді немає ніякого звуку. Так само як немає температури. Звісно, якщо ми розглядаємо звук або температуру на мікрорівні. Є лише наша інтеграція цих явищ в щось цільне, інтеграція мільйонів явищ, що тривають зараз... от зараз.. саме щойно... Наша швидкість не дозволяє ухопити відокремлені події цих струмів, лише іх загальну картину. Як фото вихоплює лише розжарені стріли нічних авто, що залишають іхні фари та габаритні вогні. Температура - це лише інтеграція кінетичної енергії рухів молекул. Звук - це лише періодична зміна тиску в повітрі. Але звук - і наші з ним відносини - це маленька модель людини у Всесвіті. Бо головне слово про звук, це "періодичність". Вся музика, і навіть найпростіший синусоїдальний сигнал, це ієрархія періодичностей. Ми не чуємо коливань як таких, ми чуємо якусь нову матерію, що звемо звуком. Ну що таке звук?... Ну ось якесь відчуття у вухах і голові. Щось таке, що і зовні і всередині нас. А насправді це лише періодичні зміни тиску у повітряній хвилі, яких - окремих - ми не взмозі чути. Тобто ось, що я хочу сказати: якісь явища трансформуються в нас в щось нове, якусь нову якість. Це системологія, розумієте? "Щось ціле не є простою сумою своїх єлементів". Періодичні коливання переходять у звук. Періодичний звук переходить у ритм. Періодичний ритм переходить у "грув". Ну, це те, що примушує нас кивати головою у такт музиці, або топати ногами.. звісно, якщо в цій музиці є той грув. Отже, єлементами цих систем є періодичні явища. Звук і тиша. Буття і небуття. В їх чергуванні з'являється життя. Все навколо періодичне. Навіть і неживе. Насправді між цими поняттями (живе і не-) не має настільки великої різниці, як звикли бачити. Ну це вже окрема тема.
Отже, звук і музика являють собою маленьку модель діалектики. Розвитку світу і будь-чого в ньому. На прикладі музичних композицій можна спостерігати, як щось зливається, як це призводить до постійного перетікання одного в інше, і здається це вічний маятник, і ось воно щастя, і як далі все розгортається повільно, або швидко, ніжно, або несамовито, а потім щось змінюється і здається світ перегортається, і вже серце б'ється синкопами, і завмирає дихання... і момент кінця одночасно є початком чогось нового, бо у світі немає ніякого "кінця", за тим цінцем не настає небуття. Інше питання, чи витримаєш ти те, що настає потім?

Цей чудовий інтернет

Вчора випадково (добре, завдяки сервісу StumbleUpon) натрапив на чудесну штучку:
флеш сайт у вигляді книги, сторінки якої озвучені голосом, і проілюстровані рухомими картинками.

Близькість вересня не дає спокою: може, як арт-проект воно і не нове, але погляньте, як непогано в цілому зроблено, як простежується дидактика...

Цілком можна було би робити подібним чином (ідея, в принципі, не нова) проекти для дітей. Діти ж напевно уже знають, що таке інтернет :)

А я не перестаю похвалятися, що вдалося придбати роман Рільке.
Текст є на ліб.ру, але я зрозумів, що навряд чи мені буде легко читати таке з екрану.

Українською роман не перекладався, мовою оригіналу не володію, цитую, як є:

Например,  прежде мне не  приходило  в голову, какое на свете множество
лиц. Людей -- бездна, а лиц  еще больше,  ведь у  каждого их несколько. Есть
люди,  которые  одно   лицо  носят  годами,  оно,  разумеется,  снашивается,
грязнится,  может  прохудиться  на  складках,  растягивается,  как перчатка,
которую надевали в дорогу. Это --  простые, бережливые люди;  они не  меняют
лица, даже не отдают  его в  стирку. Сойдет, говорят они, и кто  им  докажет
обратное?  Но напрашивается вопрос,  раз  у них несколько лиц, -- что делают
они с остальными? Они их берегут. Еще дети поносят.  Однако, бывает, их пес,
выходя на прогулку,  щеголяет в  хозяйском лице. Ну и что  такого? Лицо есть
лицо.
   А есть люди, которые  невероятно часто меняют лица, одно за  другим,  и
лица  на них  просто  горят. Сперва им кажется, что на их век лиц хватит, но
вот  им нет сорока, а  остается последнее. В этом, бесспорно, своя трагедия.
Они не привыкли беречь лицо, последнее за восемь дней снашивается до дыр, во
многих  местах  делается  тонким, как  бумага;  и  все  больше  просвечивает
изнанка, не-лицо, и так они вынуждены расхаживать.
   Но  женщина,  та  женщина!  Она  вся  ушла  в  себя, наклонясь  вперед,
уткнувшись лицом в ладони. Это  было на углу rue  Notre-Dame-des-Champs. Я
замедлил  шаг, едва я ее увидел. Не надо мешать задумавшимся беднякам. Вдруг
до чего и додумаются.

Можливо, при кількостях книг, які в процесі і в черзі на процес, придбання було викликане книгоманським безглуздям, але я вже почав читати цю книгу на відпочинку, і знаю, що якщо найближчим часом не наздожену її, буду жалкувати про це все життя.

Повернення, Оруелл, білим по білому, футболка для постмодерніста

Після досить тривалої (так, ми в курсі) перерви "Історії..." повертаються до активної життєдіяльності.
У нас є нові ідеї, старі ідеалістичні прагення і віра в те, що не всі розумні люди, які читають українською, вимерли або забули цю мову.
Ми радо залучимо нових авторів, дещо розширимо тематику, але не все одразу. Плани у нас більше реалістичні, ніж наполеонівські.

Власне, від такого нескромного дифірамбу своїм персонам вже давно варто перейти до чогось більш цікавого.

Найцікавіше, що вдалося побачити останнім часом - це Оруеллівські щоденники, які з нагоди свого ювілею тепер будуть публікуватися он-лайн, з дистанцією у 70 років з момента написання.
Говорити про це немає сенсу, треба просто дивитися, читати. Я підписався через Google Reader. Щоправда, публікуються вони мовою оригіналу і не для всіх доступні, але якщо ви володієте англійською хоча б на умовно-приблизному рівні, і вмієте користуватися словником, ці записи будуть для вас доступними.
Ось "вступна" цитата з блогу:

From 9^th August 2008, you will be able to gather your own impression of Orwell’s face from reading his most strongly individual piece of writing: his diaries. The Orwell Prize is delighted to announce that, to mark the 70^th anniversary of the diaries, each diary entry will be published on this blog exactly seventy years after it was written, allowing you to follow Orwell’s recuperation in Morocco, his return to the UK, and his opinions on the descent of Europe into war in real time. The diaries end in 1942, three years into the conflict.

What impression of Orwell will emerge? From his domestic diaries (which start on 9^th August), it may be a largely unknown Orwell, whose great curiosity is focused on plants, animals, woodwork, and – above all – how many eggs his chickens have laid. From his political diaries (from 7^th September), it may be the Orwell whose political observations and critical thinking have enthralled and inspired generations since his death in 1950. Whether writing about the Spanish Civil War or sloe gin, geraniums or Germany, Orwell’s perceptive eye and rebellion against the ‘gramophone mind’ he so despised are obvious.

Мені особисто здається, що подібні публікації мають значне культурне й освітнє значення. Було би просто чудово повторити подібний досвід. Щоденники яких українських письменників ви би читали у вигляді блогу? Мені цікава ваша думка.

З культурних новин України - чесно кажучи, найбільше вразила акція "Арт-рейдери проти вандалізму", в рамках якої художники вулиць провели несанкціоновану реставрацію одеської альтанки. Як людина, чиє місто теж оздоблено такою перлиною архітектури, буду мріяти про те, щоби щось подібне відбулося у нас. З одного боку вони провели свою межу між вуличною каліграфією і вандалізмом, з іншого - отримали можливість для самовираження:

Сьогодні в актуальному мистецтві всі ходи прораховано. Про такий спонтанний викид адреналіну, як живопис білим по білому, та ще й у міському середовищі, можна було тільки мріяти.

Ігор Гусєв (представник арт-рейдерів), цитовано за жж.

І на завершення (як пробудження завершується потягуванням) - футболка для постмодерністів, побачена завдяки AisleOne:

Презентації «ТРИ» в Луцьку та Рівному

Цього разу ми презентували "ТРИ" удвох із Катериною Оніщук. Тому виходило тепло, родинно і камерно.
Спершу була презентація в Луцьку. Через післясвяткові дні людей було мало, але вперше випала нагода і виникло бажання справді поговорити про гендер, тобто про тему цього випуску нашого видання, не проілюструвати віршами, не показати на собі, як на ляльці, а, власне, поговорити. Після цих двох презентацій мені видалось, що раніше ми завжди певною мірою ховались від свого слухача, давали йому лише заздалегідь підготований текст і мали намір лише вийти і його прочитати, не залишаючи жодної щілини в програмі для запитань. Зараз така шпарка знайшлася, і це був певний відступ від балаганності й буфонади, і мені видається, що це був невеличкий крок вперед. Я маю на увазі, позитивним було те, що слухачі не розбіглися, почувши останні рядки віршів, які ми планували їм зачитати, а сиділи і пильними очима дивилися на нас далі. І так мало-помалу вибудовувався діалог.




























У Рівному слухачів було трішки більше і, як на мене, презентеція також пройшла гарно, не зважаючи на те, що часом через імпровізацію з музикантами нас не було чути. Такі проблеми можна вирішити простим мікрофоном, а от атмосферу таку, як там була самими технічними засобами не створиш. Тому дуже хочеться подякувати хлопцям із гурту "The chess". Це був експеримент. Це була справді контактна музика, і не знаю, якою мірою, нам вдалося відчути один одного, але можу сказати, що читати було приємно і було цікаво. Ну і тут знову ж таки відчувалась зацікавленість люду, потрібність таких заходів, розкутість у задаванні питань. Словом, приємно, коли читаєш не до стін, а все живе навколо, коли не конче бути клоуном, щоби тебе могли сприйняти.

Фото Сашка Міхаліцина

Тільки Тексти

Сьогодні у нашого Автора Альбіни - день народження.
Ми щиро зичимо їй щастя.

А поза тим - коротко про менш важливе: на базі нашого блогу ми вирішили створити он-лайн журнал (поки що один, спробуємо, чи вийде).
Його назва - "Тільки Тексти", тож чекаємо текстів від усіх бажаючих.
Тематика першого номеру - "рання творчість": ми будемо раді отримати від вас твори, які ви писали в ранній та середній школі, можливо, ви пишете їх і зараз - словом, що у вас є раннього? До текстів додайте дитячу фотку і коротку інфу про себе.

Чекаємо на матеріал.
(мій імейл знаходиться на гугль-пошті. перед собачкою - нікнейм)))

Готові обговорити деталі в коментарях.

Гендерне "ТРИ" в "Смолоскипі". Враження. Підсумки

Дуже гостро відчувалося, що про гендер ми говорити не готові. Переважно люди не цікавляться такими питаннями. Їм, здається, що або все вже сказали, або й взагалі гендерних знаків питання собі не ставлять. Один мій приятель порівняв тему нашої презентації із якимось не надто популяриним видом спорту, навіть і не пригадаю назви. Словом, сказав, що не йшов у "Смолоскип", бо нічого в тому не тямить.

Ми вирішили не говорити багато, натомість показувати. Вийшло таке собі поетичне травесті-шоу. Цього разу було дуже весело. Сприймалося легше, аніж у Львові, безпосередніше, але навряд чи глибше. Не хотілось би перетворитись просто на карнавал блазнів, які своїми костюмами затулили глядачам-слухачам меседж. Не певна, чи тут ми не програли... Чи задавали люди собі питання, чому хлопці більш неприродно виглядають, переодягнувшись? Чи прислухалися вони бодай часом до слів (мені запам"яталося з репетиції цього разу "мало місця на диску ес")?

Не думаю, що багато людей навть після презентації відповість на питання, що таке фемінність і що таке маскулінність. Можна, радше, буде сказати, чим вони не є. Але й це вже було б добре. А ще було б добре, якби читаючі свідомо обирали тексти, якби міряли на себе ті ролі і знаходили дійсно собі близькі або навпаки, казали: "Я цього не одягну".

На фото йдуть по порядку учасники цього дійства:Микола Леонович, Оксана Васьків, Павло Коробчук, Гриць Семенчук, Іра Шувалова і я в ролі ведучого.

Фестивалю не буде

Фестивалів зараз багато, майже у кожному великому місті України є свій літературний фестиваль, а то й декілька. Але загалом вони мало чим відрізняються, вони відповідають на запити поетів, надаючи простір для спілкування. Переважно зводяться до читання всіма по черзі до 10 хвилин, можливо, додається трошки відеопоезії, ну, і на завершення дійства – слем. Про якість текстів, особливо на слемі, ми мовчимо. Про загальні концепції, які б вирізняли фести, про якусь наскрізну стилізацію заходу теж.
У Львові в нас є форум видавців, який таки є чи не найповажнішим у державі літературним заходом. Тут маємо простір, де презентують свої тексти представники старшого (на зразок Андруховича) покоління української і зарубіжної (перекладної) літератури. Тому конкурувати із ним важко. Можна, звичайно, вибрати собі вузеньку сферу, але все ж наявність форуму вимагає від кожного заходу, проведеного на цій території, певного рівня. А на рівному місці, де бовваніють поодинокі молоді літератори, яким не вистачає однієї ночі, як перед іспитом, аби подати завку, і не вистачає кількох копійок, аби придбати собі квитка, годі й говорити про якийсь рівень.

Я дуже перепрошую, але фестиваль «наЛІТ» цього року не відбудеться через
недостатню кількість і невисоку якість зголошених проектів.

Звичайно, незручно намагатись організувати фестиваль за повної відсутності фінансування, але вже пробувала, можливо. Схиляюсь до думки, що якість літератури не так уже й сильно залежить від грошей. Ніхто ж з молодих поетів все одно на літературі не заробляє і не чекає від таких акцій нічого особливого. Програємо, звісно, у кількості учасників (їм, скажімо, не оплатять проїзду, не нагодують обідом, але це і в поважних закордонних фестивалів поширена практика, бо вважається поганим тоном купувати письменникові квитка – можливо, він захоче пересуватися в інших умовах та іншим видом транспорту). Програємо в рекламі, скажімо, надрукуємо не великі кольорові, а малі й чорно-білі афішки, тому до нас прийде менше сухачів-глядачів. Дійство й так якось відбудеться і назбирається тусівка тих самих поетів. Але чи потрібне нам це «якось»?
Я вважаю, що ні. І доки на видноколі не побачу чогось дійсно якісного, не шукатиму зелених папірців і не докаладатиму якихось додаткових зусиль, щоби презентувати сучасну українську літературу. Доки нам бракує фантазії для нових способів її демонстрування, такий фестиваль не має існувати, оскільки не відповідатиме своїй меті.
Іще раз прошу вибачення, перш за все в тих, що зголосився бути інформаційними спонсорами, і тих, хто збирався до нас приїхати.

Презентація "ТРИ" в "Смолоскипі"

Літературно-мистецького видання "ТРИ"
запрошує на презентацію випуску на тему
ґендер
у суботу, 12 квітня о 16:00 год.
Місце: Українська книгарня "Смолоскип", вул. Межигірська, 21 (КИЇВ)

На питання чи різняться, чоловічі і жіночі тексти певними формальними ознаками, дослідники відповідали по-різному. Згідно з теоретиками-психоаналітиками західна раціональна філософія, а разом із нею й література повністю виключали з себе жіночність. «Чоловіча література – це література, жіноча – резервація». Е. Сіксу виступала проти бінарних опозицій чоловіче-жіноче, вважаючи, що чоловіки також можуть писати по-жіночому, і наводила приклад Жана Жене.
Н. Міллер вважає, що в літературному творі немає жодних формальних ознак ґендера автора. Індикатором ґендера, на її думку, стає читач. А складність читання жіночого тексту – це наслідок складних стосунків жінки з текстом, її вміння наслідувати, ігрове ставлення.
За Ю. Крістевою і Т. де Лауретіс пишучий суб’єкт має діалектичну природу, тобто водночас і семіотичну (долінгвістичний, тілесно-еротичний зв’язок з матір’ю), і символічну (вказує на дискурсивну практику, авторизовану іменем Батька).
Дослідниця німецькомовних письменниць С. Вайгель характеризує жіночий стиль письма рядом формальних ознак (уривчастість, відступи, непослідовність, суб’єктивність), які вважаються позитивними. Відповідно негативними в жіночому письмі є логічність, регулярність, об’єктивність. Аналогічно можемо сказати і про чоловіків: типові жіночі риси у їх письмі негативні і небажані.

Цей випуск «ТРИ» є спробую проаналізувати наявність маскулінних та фемінних рис у чоловічій та жіночій поезії молодих українських поетів. Список бажаних маскулінних та фемінних рис був сформований на основі соціологічного опитування серед осіб віком від 18 до 33 років, тобто приблизно такого ж віку, як автори аналізованих текстів. Від респондентів вимагалося виділити 5 рис, які б характеризували сучасного маскулінного чоловіка та фемінну жінку. Серед найпоширеніших відповідей були: чоловік – раціональний, сильний, цілеспрямований, нетерпимий і дбайливий, жінка – вродлива, ніжна, тендітна, сексуальна, комунікабельна. У цьому випуску ми намагалися ці риси із ліричними героями та героїнями нашого часу.

Ми поговоримо тут про спорт (Владік Волочай), про чоловічу й жіночу віктимізацію (Дмитро Лазутін, Катерина Калитко), про відповідальність (Павло Коробчук), про деструктивні практики: алкоголь, наркотики, бійки (Макс Лижов), про тіло (Ірина Шувалова). Поговоримо про дуже розпливчасті межі чоловічого і жіночого наративу, можливо, навіть про кризу маскулінності та перебирання жінками чоловічих рих. Ми спробуємо помінятися ролями і подивитися збоку, як ми самі на такі складні питання відповідаємо.


Контактна особа:
Альбіна Позднякова
Тел. 80636857014
tryagaine@ukr.net

Фестиваль еротичної поезії «Березневі коти-2008» або посмішка без кота

Ну бо пригадуються окремі посмішки, але загалом образа одного великого еротичного котиська у моїй голові не було витворено. Не літали в повітрі різнойменні частинки, заряджені еротизмом. Здавалось, начебто позбирались, як звикле, ті всі, хто тут пише вірші і притягли з вуха маленьких пухнастих звірят, про яких власне і мали читати. Чимось направду відповідним темі фесту була, здається, лишень Леся Мудрак. Але заледве не кумедно виглядає вже не зовсім молода пані, яка сходить зі сцени зі словами про те, що любить усіх і готова сьогодні тими всіма бути вночі залюбленою.

А взагалі, дивувало те, що не збіглися інші «коти» і що читців було доволі мало. На приїхали на фестиваль ані пан Покальчук, ані Галя Крук, не дотягнув до другуго дня і пан Іздрик. Також не вистував другий анонсований гурт (був лише «Котрабас»), але в афішах із розмальованими голими чуваками назви гуртів і поетів, які мали читати, на щастя, не зазначалися.

Як організатор подібних дійств, завжди, поглядаючи збоку, трохи переймаюся, коли бачу, що когось не зустріли, не поселили або не повідомили, де хто і коли читатиме. По Ужгороду всі гуляли самі по собі, насправді по-котячому. З одного боку, це добре, приїжджі самотужки досліджують місто і робляться самостійніші, з іншого – падає рівень приязні/довіри до організаторів, які ні з ким не панькаються.

За величезну, завислу в повітрі посмішку, не можу не подлякувати гурту з Полтави на ймення «Контрабас», який не готував для цього фестивалю якоїсь особливої, просякнутої еротизном програми. Хлопці просто створили гарну атмосферу. І дуже доречною була пісня про дівчат, принаймні для мене, зануреної у гендерну тематику. Коти були пухнасті, теплі і всеосяжні, коти блукати парками й співали з посмішками. Коти виявились зовсім не лякливими, без страху води... Зійшовши до річки, ми воду торкнули ногами...

Якщо говорити про виставку, то найцікавішим було місце її проведення: як і було зазначено в афішках, це був коридор. Напіввідремонтований, з вмонтованим у стіну старим умивальником, з імпровізованим унітазом на сходах і балконом, який, здається, ось-ось розвалиться.

Спонсором «Березневих котів» була політична партія, тому не дивно, що першого ж літературного вечора линали еротичні поезії про Юлію Тимошенко.

А взагалі хотілося бути чимось враженою, хотілося пошукати в сучукрліт межу між порнографією та еротикою, хотілося вгледіти в цьому обширі нові образи, щойно позбавлені уявою цноти, хотілося текстуальних тіл, їх нових облиячь, і щоб від поетичних рядків таки справді хотілось...

Книга вихідного дня: Андрій Макаревич

Я тут вирішив започаткувати нову рубрику (і тег, відповідно) - "книга вихідного дня". Про такі, невеликого розміру книги, схожі на стакан сємєчєк. Категорія не всеохватна, проте - я так колись із Харкова до Полтави прочитав на вокзалі ж придбану книжку Анаїс Нін.
А цього разу я прочитав "Занимательную наркологию" Андрія Макаревича.

Проснувшись утром настолько, чтобы шевелиться, но не настолько, чтобы открыть глаза, Гуля тянулся к пачке. Во мне всегда в эти минуты просыпался садист, и я отодвигал пачку сантиметров на пятнадцать. Гулина рука находила пустоту, на лице отражалось детское изумление, но глаза не открывались. Лапка тянулась дальше, я отодвигал "Беломор" к самому краю, выражение изумления сменялось легкой обидой, но глаза не открывались! В конце концов, мне становилось страшно, что мой друг так и не проснется без затяжки и навсегда останется в коме, я подпихивал пачку к руке, рука с неожиданной ловкостью выуживала оттуда папиросину, вставляла ее в рот, зажигалка щелкала, Женечка глубоко затягивался и - открывал глаза.

Андрій Макаревич написав цю книгу тому, що... ну, я не знаю, чому він її написав. Об'єктивно, вона не залишає після себе якихось емоцій (на відміну від невеликих розповідей Анаїс Нін). При цьому відомий музикант і діяч - добрий оповідач, нашим би молодим авторам так легко писати. Ця розповідь - ні про що. Вона - дзеркало ситуації, в якій перебуває значна частина населення колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, але якщо ви не випиваєте час від часу (я от - випиваю), краще не починайте читати, бо там вас нічого не торкне "за живе". Книжка ця і призначена більше не на книжників, а на людей "доброї волі", які люблять провести свій час із чаркою в руці у приємній компанії. І в цьому сенсі вона - безумовно, найкращий подарунок - менш екстравагантний, ніж словник матюків, скажімо, але так само "дорогий" тільки в якості прив'язки до спогадів про саму подію (а також інші, алкогольного та ненормативного походження, події).
Як на мене - суміш приємного і абсолютно даремного.

Прочитати, поставити на полицю. В моєму випадку - повернути другові. Зі словами вдячності, безумовно. Але без бажання мати таку книгу чи перечитувати її. Слава Богу, вона на це й не претендує. Хоча залишає певні спогади, які абсолютно не зринають, щоправда, зараз, але, здається, про щось таке ми говорили в супермаркеті, вибираючи собі бакалію.

Живий Набоков

Я просто не міг це не запостити.
Читав двічі (ну ви, думаю, теж не менше), до третього перечитування ще рано.
Мої коментарі тут зайві :)
Дивіться. Перша і друга частини.





Тому, хто скачає і мені дасть "на вічну пам'ять" - пиріжок :)

Ліотар: стояти на плечах

Так, потроху від книг, які просто подобаються і тих, які можна назвати важливими, потроху з'являються книги, які хочеться назвати обов'язковими до прочитання.
Звісно, якщо врахувати те, що це наукова книга, і вона містить, відповідно, посилання на джерела, які ми ніколи не будемо читати, терміни, загалом - реалії, якими ми не оперуємо. Для мене це був подвійний експеримент - читання наукової літератури як таке (весь попередній вишкіл не рахується - це було інше, зовсім інакше життя), до того ж - читання з телефону. І можна сказати, що бар'єром виступав саме медіум: в цілому ж Ліотар веде розповідь досить популярно, як для науково автора, і якщо вистачить сил прочитати перші, скажімо, чотири розділи, далі почнуться одкровення, такі, від яких душа спочатку розгортається, а потім згортається.

Взагалі, можливо, науковість - це плата за те, що отримуєш на виході. Як і всяка наукова книжка, "Стан постмодерну" відкриває для читача щось (принаймні авторові) відоме, і слугує джерелом для подальших думок та ідей, обидва фактори дуже важливі для будь-якого читання і будь-якої книги, але саме в науковій літературі їх концентровано, місцями - доведено до якихось майже абсолютних форм.

Цитувати Ліотара важко - контексти сплетено між собою, і так уже, щоби дати репліку, і не зачепити сусідні, у мене не вийде, але ця книга є у бібліотеці Мошкова, тому можна зазирнути туди, і принаймні одним оком поглянути, що коїться.
Постмодерн закінчився, і книга французького філософа дає змогу побачити, з чого постав той світ, у якому ми живемо. А враховуючи нашу міжколоніальну специфіку, багато положень, описаних Ліотаром, зберігають (як у кріокамері, так) свою актуальність.

Пісня козла

Десь за тиждень, власне, першого квітня, коли нікому не варто аж надто вірити, стартує черговий онлайновий заокеанський проект - ScriptFrenzy. Для тих, кого не відлякує англійська мова, на титульній сторінці щораз по-новому розповідають, зацікавлюють і пояснюють.
Видима мета гри - протягом квітня написати сценарій, обсягом не менше 100 сторінок.
А тепер - детальніше.
Організатори ігрища трактують сценарій достатньо широко: ви можете писати для кіно і телебачення, коміксів, великої, малої, якої завгодно сцени. Ви можете підготувати екранізацію власного роману, а може, чийогось чужого. Тобто, якщо щось із переліченого (а також всього, що хоч віддалено може нагадувати сценарій) вам колись кортіло зробити - варто починати.

Переможцями автоматично (обсяг рахують роботи) стають усі, хто добіг до фініша.
Вам кажуть, що ви молодець. Грошей - не дають. Працевлаштування не обіцяють.

Навіщо ж тоді це все?

Сто сторінок - це насправді не грубий том, від думки про який починають підгинатися коліна. Це всього лише чотири сторінки. Щодня. Протягом місяця. Можливо, вам колись ввижалося щось таке - кліп, фільм, театральна вистава, балет, зрештою, серіал по телебаченню. Можливо, навіть хотілося щось таке зробити. Але більшість із нас біжить крізь життя, лише зрідка озираючись, і ці всі бажання так і лежать десь в найдальшій шухляді внутрішньої картотеки - "немає часу", "немає натхнення". Але часу і натхнення не буває ніколи. А чотири сторінки - це насправді несмертельно. Попри великі напруження щоденно у нас випадає достатьно часу на різні завтики, щоби викроїти з них той "недосяжний" час.

Наступне, що відлякує користувачів ex-USSR, це зовсім не іноземна мова інтерфейсу (це якраз не повинно нікого лякати, бачили вже). Чомусь більшості ввижається, що фініш зі ста сторінками - це автор із завершеним "творінням" на руках. Правки, правки, ще раз правки, сумніви, каравани думок, що ніяк не дійдуть крізь пустельний аркуш (хоча б і умовний) до якоїсь більш-менш осяжної мети. Насправді, це зовсім не так. Головна задача, яку ставлять перед собою організатори - підштовхнути вас до процесу. І на виході ви матимете чернетку, досить велику, щоби можна було викроїти з неї нормальний твір. Тобто, можливо, ви геній працездатності, подібний до Місіми, але скоріше за все це не так. І мати на руках чернетку - це великий успіх у боротьбі проти прокрастинації, цього вічного "я подумаю про це завтра".

Я от хочу спробувати. Думаючи над тим, яку задачу собі поставити, я схиляюсь до театру. Ніфіга я не бачу перед собою телесценарію, екранізації тощо. А театр - це щось таке, що спокушає мене наблизитися, торкнутися. Але сто сторінок для театральної п'єси - це дуже багато. Більше, ніж потрібно. Це якраз дозволило мені зрозуміти, що викидати, вирізати, перекомпоновувати і робити кінцевий продукт я буду потім. А протягом квітня я писатиму.
Драма, в моєму розумінні - один з найбільш жорстких у правилах і структурований рід літератури. Тут не може бути внутрішнього монологу, який ніколи не закінчується. Ти тримаєш перед собою потенційного глядача, думаєш, як змусити його реагувати, як зберегти його увагу і зацікавлення, якими діями зв'язати простір і час таким чином, щоби...

І пишеш.

Це досить просто: зайти, зареєструватися, і спробувати.

Презентація літературно-мистецького видання "ТРИ" у Львові

17 травня. "Лялька". Троянди і кулемети
Перший постріл, так би мовити. Ні, звісно, в повітря; звичайно, ми нікого не вбили. «Guns&Roses» співали тихо, але гадаю, їх можна було впізнати.

Це ті моменти, коли нас слухають. Ми показуємо, і нас сприймають. Люди відчитують образи, вони стають сумними або посміхаються. За ті моменти я не можу їм, глядачам, слухачам, рецепієнтам, хто б вони не були, не дякувати.

Дмитрик тричі, не на біс, а через проблеми зі звуком і світлом, починав читати «Мало місця на диску С» і в залі усі вмирали. Коли вийшов, повільно випустивши в напрямку мікрофона цигарковий дим, Дмитрик у чорній сукні, з величеньким черевцем, посьорбуючи шампана, вагітний Дмитрик, який проказав «Я – Альбіна Позднякова» – люди вже починалися порскати зо сміху.

Роман Рудюк також був чарівною панною, візуально навіть іще чарівнішою за свого молодшого колегу, позаяк не тільки вбрався, але й взувся в жіноче і дефілював сценою на жіночих підборах.

І чомусь не йде з голови віршик Сашка Ушкалова:

згадуй, як її волосся пахло дитинством
перепливай чужі океани на плоті з
бамбуку
слухай слова, що зриваються з губ, немов альпіністи
і вкотре
доводь собі, що любов — сука

А взагалі у проекті брали участь з чоловічого боку: Микола Леонович (Полтава-Київ), Владислав Волочай (Київ), Павло Коробчук (Луцьк-Київ), Cашко Ушкалов (Харків), Дмитро Лазуткін (Київ), Максим Лижов (Київ),

з жіночого боку: Катерина Бабкіна (Київ), Катерина Калитко (Вінниця), Оксана Васьків (Львів), Ірина Шувалова (Київ), Альбіна Позднякова (Львів), Катерина Оніщук (Львів).

Газетка двостороння, тому «чоловічий і жіночий боки» використані у прямому сенсі.Читали, щоправда, дещо інші люди (вище згадувані Роман Рудюк, Дмитро Шегда, Катя Оніщук, я і Оксана Васьків), бо, по-перше, відстань між містами не дозволяла багатьом поетам до Львова приїхати, по-друге, на мою думку, не з усіх поетів добрі читці, і, по-третє, ми тут трохи помінялися гендерними ролями, себто хлопці читали жіночі тексти і навпаки.

Ну і не можу не подякувати Юркові Синенькому за надану можливість видання «ТРИ» презентувати в рамках його проекту «ІнстинQти».

Не надто добре читати поезії з одними, а пити з іншими, але все одно було файно. Вечір завершувався в «Криївці», уже без поетів (троянд?), але таки з кулеметами (ну є в них там якась зброя, яку мені як пацифістці страшно до рук брати).

Фото Анни Гайдай.

Джон Натан: Місіма: хоча би раз

"Я починаю з великим хвилюванням...", уявляв я собі початок посту про книгу Джона Натана "Місіма: біографія" тиждень тому.
Тепер, коли хвилювання минуло, розчинившись у щоденності, можна писати про книгу і про враження, про все те, що тримало мене протягом читання.

Джон Натан у передмові до значно пізнішого (але, звісно, не того, прочитаного мною) перевидання біографії зазначав, що його бачення трохи змінилось, але в корені лишилось тим самим: еротизований Місімою потяг до смерті і привів його до специфічного "націоналізму", і дії, яку називають "спробою перевороту" - апріорі мистецького жесту, який мав на меті не так досягнення певних результатів, як сеппуку.

Втім, як казали колись по радіо, "ми любимо його не тільки за це".

Перші 50 сторінок я читав у стані, близькому до шоку: інша культура з її відторгненням чужого, навіть у переказі американського японіста, інший світ - не такий інший, як світ кожного, хто їде зі мною разом у метро, інша ментальність, інші культурні й історичні традиції, які призвели до передумов, котрі породили умови, з яких, відповідно, постав Місіма.
Книгу витримано в класичному ключі, і це добре: від народження до смерті героя (Місіми) Натан більшою мірою відсторонено сповіщає нам, що зробив, кого знав, з ким бачився, що відбувалось, даючи досить широкий контекст, і не забуваючи нагадати про те хворобливе ставлення до смерті, яке, будучи всуціль японським, водночас належало тількі Місімі.

Попри наявність в тексті безкінечних посилань на деталі, що теж добре, Місіма все одно залишається таким, яким його знають: self-made God. Людина, що з підліткового віку нездорово багато працювала над текстами; навіть всі ці традиції на зразок гуртків і уводин до літератури через журнали; навіть Кавабата (а потім Кендзабуро Ое).
Неймовірна, ні з чим не порівнювана воля Місіми.
Перипетії й колізії літературного життя: боротьба за власне письменство (з вищою школою і службою - з волею батька) публікація першої книги в 1945 році, зміни курсу, злети і падіння популярності серед молоді, чіткі графіки роботи - неймовірна жорстокість, яку проявляє до себе Місіма, не стільки навіть вирощуючи на тілі м'язи, скільки структуруючи процес: "щомісяця він оселявся в готелі, де протягом кількох ночей працював над п'єсами для театру"... "щодня він прокидався... ішов на тренування... зустрічався...", "але гості знали, що розходитимуться об одинадцятій: Місіма мав іще працювати" (за дослівність я не поручуся, але ви зрозумієте, про що я, якщо).

Книга не показує нам супер-героя, нічому нас не навчає, єдине, про що хотів сказати автор, він чітко акцентував на початку розповіді (і в цьому - у тому, що автор щось хотів нам сказати - і пролягає відмінність нехудожньої літератури).

Якби я писав до цієї біографії анотацію, в кінці було би написано: "для всіх, хто цікавиться Місімою, Японією, самогубством".

Словом, ця книга поєднала красиве (Місіму) і корисне (гарно написану біографію - можна уявити собі, що це за труд), читати її варто, якщо вас цікавить тема, хоча би раз в житті.
І обов'язково дивіться кіно "Місіма: життя в чотирьох розділах". Хоча би раз.


Після діалогу з Альбіною я вирішив залишити все як є, додам тільки ось що:
книгу цю купив я на предметі, добре знаючи, хто такий Юкіо Місіма.
Для тих, хто не в курсі:
Англомовна стаття на Вікіпедії.
Російськомовна стаття на тому ж ресурсі.
Українські переклади на авторському сайті перекладача Ігора Дубінського.

Як завжди, чекаємо коментарів.

Третій всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль „наЛІТ” у Львові

Отже, фестиваль таки буде. Я довго вагалася, чи потягну ще раз таке дійство сама і цілком безгрішна, себто без грошей, але мені раптом знайшлася одна організація, яка обіцяє, що допоможе. Завдяки Центру Міської історії Центрально-східної Європи ми зможемо провести 10 травня нашу імпрезу майже в самому центрі міста – біля Галицького базару, там, де має свою кінцеву зупинку трамвайчик трійка.

Ще до того, як представниця цієї організації потрапила мені на очі, я вирішила, що таки зможу, таки потягну, вкотре закину то все на свої тендітні плечі. Тому цьогоріч фестиваль проходитиме у дещо іншому форматі. Він відбудеться неподалік від Львова, в Жукові, на хуторі мого колєги Ростика. Тобто ми за одним махом вбиваємо двох зайців: маємо всі, де ввечері-вночі потусуватися і маємо, де учасників з інших міст вкласти спати. Отже, «наЛІТ» певною мірою перетвориться на квартирник, на якому можна буде значно тісніше познайомитись із молодими поетами, такий невеличкий (60-70 чоловік, вхід по запрошеннях), а для всіх решта, для незапрошених ми почитаємо, поспіваємо і все цікаве покажемо вдень.

А тепер трішки історії, бо мене часто запитують, що ж таке «наЛІТ».

Основна ідея фестивалю – поєднати різні види мистецтва з літературою, зокрема, з поезією. Назва не повинна асоціюватися із шаром бруду, а із культурними нашаруваннями. Гасло фестивалю: “Мистецькі нашарування на літературному ґрунті”. Тут ви маєте змогу фотографувати, малювати, ставити вистави під ваші вірші в реальному часі. Тут показують кліпи та відеоряди, підбираються спеціальне вбрання, зачіски, займаються боді-артом. Заохочуються динамічні виставки та інсталяції.

Вперше фестиваль «наЛІТ» було проведено 29 вересня – 1 жовтня 2006 року в рамках святкування 750-ої річниця міста Львова на території музею модерного мистецтва, що знаходиться на вулиці Валовій. Фестиваль об’єднав у собі молодих митців та літераторів з усіх куточків України (Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Сімферополя, Ужгорода, Луганська, Чернівців, Харкова, Миколаєва) та з-за кордону (Білорусі та Польщі).

Минулого року фестиваль відбувався 12-13 травня у палаці культури заводу ЛОРТА і презентував літературні проекти львівських, київських, харківських, житомирських, тернопільських, ужгородських та білоруських літераторів та митців, а також українсько-литовський проект «Синтезія». «Синтезія» - це перший міжнародний експериментальний аудіовізуальний фестиваль поезії, що виник з ініціативи Спілки литовських письменників як простір для експериментів та пошуків нових шляхів та нових форм існування традиційної поезії. Зокрема були презетовані відео, зняті литовськими режисерами на вірші Дмитра Лазуткіна, Галини Крук, Павла Коробчука, Олега Горобчука та Олесі Мамчич, які львів’яни доти не мали змоги побачити.

Потенційні учасники можуть зголоситись, надіславши анкету, розміщену на сайті - http://drabyna.lviv.ua/

Організатори цьогорічного фестивалю:
Літературно-мистецьке видання “ТРИ”,
Молодіжне театральне збіговисько “Драбина”,
Творчий проект “Макітра”.

З запитаннями, побажаннями та пропозиціями пишіть нам на tryagaine@qmail.com

Вісім. Жіноча мережева проза

В принципі, я не великий любитель книг (журналів), в яких під однією обкладинкою опиняються російська і українська мови - але така вже всі навколо білінгви (і всі всередині теж) - нікуди не подінешся. І розбирати тут, які є ареали і займатися всякого роду публіцистикою я не збираюся.

Так сталося, що саме сьогодні, 8 березня, я дочитав книгу під назвою "8" - антологію того, що упорядники і видавці ("Буква і Цифра") назвали жіночою мережевою прозою.
Жіноча мережева - це якраз скоріше не визначення того, що в книзі, а принцип вибірки. За статтю і джерелом пошуку текстів. А позаяк вибірка відбувалась в Україні, і до якісних параметрів мова не належала, читач отримав 4 україномовних авторки, 4 - російськомовних.

А так - це звичайна, різнопланова і різноякісна проза, написана жінками. В ній немає нічого суто "мережевого". Проте повно того, що називають у прозі "жіночим" (відтак провокуючи безкінечні дискусії навколо теми, чи буває проза тільки гарна і погана, чи вона ще буває чоловіча і жіноча), - кожна авторка реалізовує свій концепт під назвою "жінка в літературі", від чого стає інколи моторошно, але загалом - досить приємно.

Що характерно - книга читається легко.

Тобто тут повно жінок, і ось маємо добірку досить коротких і різних текстів. Антології легко читати, значно легше, ніж писати про них. Тому що докупи їх тримає переважно якась узагальнююча ідея (та сама, що лягає в основу вибірки), фактор класифікації: він дозволяє з безлічі текстів обрати саме якісь для публікації.
А всередині - 8 дівчат, які пишуть зовсім по-різному.
І щоби не сказати просте "спасібо", давайте я дам по репліці про кожну і від кожної:

1. Шиламила:
Це така проза на рівні десь між "Антологією самвидаву" і оповіданнями з гарних глянцевих журналів - есеїстично (тобто майже ні про що, але все-таки про щось), зі смаком, з інтригою і... соціальністю. Це така література, яка залишається літературою, попри всі свої тяжіння до сьогодення (публіцистики) і простої філософоподібної розмазні (те, що називається есеїстикою). Сюжет є. І інтриги до нього прикручені добряче - не захоплює дух, а просто от виникає задоволення, як від гарних меблів, у яких зручно сидіти. З однієї цієї авторки вийшла би книга, якій могла би позаздрити Вікторія Токарєва.

"My name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тільки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98".

2. Цитрусова:
Сама по собі Цитрусова - це бренд. Тобто це можна навіть не читати, але знати, що це там є - обов'язко, так само як мало хто їздив на "Бентлі", але всі знають, що "Бентлі" - це дуже круто. Балансуючи між сюреалістичним сновидством, фантасмагоріями і маячнею божевільної, вона з легкістю пише про побут, оздоблюючи текст численими деталями, можна сказати - вона виписує текст, від першої, звісно ж, особи, яка одразу асоціюється з авторкою - так, це вона, Цитрусова, саме вона, хто ж іще? При цьому їй вдається зберегти дистанцію між цим образом і реальною людиною, якій, суто в силу особистого захоплення, хочеться побажати побільше щастя.

"Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.
Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзаготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців".

3. Тани Флинт:
Це така собі, "чисто жіноча", але більше - столична щоденникова проза, яка розповідає про те, як переживає і живе успішна жінка в умовах сучасного міста. Трохи романтична, трохи закохана: ось такі мені подобаються чоловіки, ось такі я бачу сни, і головне - ось так я відчуваю. Відчуваю це життя. Відчуваю - і за словом до кишені не полізу.

"Да, в таком ключе я могла бы додуматься до высочайших мыслей, дописать диссертацию и, в конце концов, получить Нобелевскую премию мира, если бы меня, конечно, не пристрелила раньше какая-нибудь радикальная украинская феминистка".

4. Сокира:
Це мені найбільше сподобалось, чесно. Це найкраще, що там. Для мене. Тому цитат не буде. Як і стандартної репліки. Просто так. Максимум, який можу сказати, це те, що заради кількох слів про цей текст я притарабанив-таки з дому батьків антологію японської фантастики (і забув прихопити антологію жіночої японської прози). Але вирішив нічого не писати, щоб не перебрехати часом. Таке :)

5. Пані Груня:
Пані Груня - це найбільший письменник серед авторок книги. Людина, яка розповідає абсолютно нову історію з побуту, в якому ми всі живемо, і немає відчуття впізнавання (ні радісного, ні безрадісного), і немає сумнівів: світ твориться разом з нашими враженнями, купно: "у вас ніколи не виникало враження?" - аякже, виникало, навіть якщо не виникало ніколи. Не потребують ці тексти ні коментарів, ні оцінки. Вони є, які є. І може, саме тому їх не може бути багато. Дуже добре написано. Виписано. Прописано. І це, напевно, найменш "жіноча" проза книги. А може, найбільш - в залежності від.

"На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника "вам єщьо рожать!", що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне".

6. Настасья Черепкова:
Мені, як чоловікові (не зважаючи на те, що я теж читач), дається нагода потрапити на дєвішнік - парад образів, які от, є прикладом справжньої жіночої дружби. Трохи алкоголю (це теж майже всюди), трохи сьогодення, трохи соціальності - і ось готовий коктейль, який називається коротким оповіданням, яке ніколи б не опублікували в журналі для чоловіків, хоча, можливо, і в журналі для жінок його би не публікували - занадто мало глянцю, занадто багато всього іншого. І таке риторичне питання - замість моралі в кінці.

"Твердим каждый свое, каждому по ступеньке, по клетушке, по квадратику. Город зажимает нас в тиски на каждом углу. Радости и горести запиваем все тем же полусухим или крепленым, пустыми бутылками и окурками метим свои пути".

7. МС Юлька:
Досить агресивно, досить незвично (в плані сексуальності, скажімо), і дуже філологічне, чомусь так здалося. І не те, щоби навіть філологічне - якесь словоцентричне, такі собі от іграшки зі словами, які виступають тлом для розповіданої історії. Що далі просуваємося в репліках, то менше залишається несказаного - щось же ж їх об'єднує, крім обкладинки, цих жінок. І щось залишається суто індивідуальним - фасетність оповіді авторки, нелінійна (ну ладно, ладно вже...) удавана цілісність оповіді, і попри моє неприйняття оцих словесних викрутасів (дуже вже багато в цьому "все це було", на мою думку) - дуже щира, емоційна пристрасність (яку, на відміну від банальності словоблуду, не хочеться відчитувати - а раптом це правда?). Ну і кінець - в дусі поезії бітників.

"А в тот момент, когда кривая пульса
Превратится в прямую - меня захлестнет
Неконтролируемая волна нежности,
И я уйду под воду".

8. Ир Ши:
От чого я ще не сказав про "російськомовний сектор" книжки - я російською і спілкуюсь багато, і читаю, але спілкуюсь в основному по роботі (і на роботі, хоча не тільки), а читаю переважно перекладну літературу (ну і російську - мовою оригіналу, але там сприйняття змінюється), і це останнє дало несподіваний результат: я помітив, що читаю російські тексти як певні переклади, ніби з певної дистанції до іншої культури - і так, на тому самому просторі це інша мовна культура, про яку мені, попри щоденне побутове вживання, не так і багато відомо. Наприкінці книжки опинилась авторка, яку, здалося, я читав найдовше - найбільш лірична, найменш логічна у своїй прозі, вона теж нагадала мені японське - бо саме там, коло текстів про Банану Йосімото, я прочитав словосполучення "нерефлексійна проза". Вони різні, звісно, ці авторки, але от тут - немає ані соціальності, ані сюру, ані моралі - а може, це все навіяно таким трохи відстороненим місцями письмом і згадкою про Муракамі (який, до речі, мені не подобається). І я нічого не можу сказати загалом. Сподобалось. Або ні. Але скоріше - так. А може - ні.

"Мы шли-шли - я где-то там уже давно в его ботинках - прошли тысячи секунд с тех пор, как он предложил. И он сказал вдруг: "Саша, Вова, Алеша, Алеша, Сережа, Женя, Илья, Кирилл, Юра, Сережа, Гена, Саша, Андрей, Гена-Гена, Игорь, Саша, Саша, Саша". И еще несколько имен. А ведь эти имена - сетка метаний на верхней линии моей ладони. Столько невероятных историй любви".

Цитати я не підбирав навмисно - і ось, отримав такі ілюстрації, без контексту. За контекстом - прошу до книги.

---

Напевно, річ у тім, що незалежно від літератури, наше життя було би значно нуднішим без гри статей. І в цій пропозиції, яка читається "жіноча проза" - чергові запросини до гри.
Гарна книжка, словом, що й казати. Не книга книг, але я радий, що вона потрапила до моєї бібліотеки.
Це та сама, що фігурувала запакованою в одному з попередніх постів (лінк давати не буду)
А от в магазинах її зараз не купиш - лишились тільки останні примірники на "Предметі" (а ось і лінк).

Дівчата, авторки й чительниці, подруги й колеги - не так важливо, що це за день, але як уже маю привід вас привітати, то радо користуюсь: ви молодці! Молодиці :)

Віртуальні книжкові полиці: для себе і напоказ

[ Q ]

---

знайди, що нового почитати, зроби свій перелік книг онлайн

Так звучить мотто сайту http://ua.reader2.com/ , покликаного створити певну соціальну мережу чительників, а також дозволити тримати потрібну інформацію не "в голові", а десь "на відстані".

Я вже розповідав про паралельне читання і питання організації та самоорганізації, які постають перед прихильниками читання. Кожен, звісно, вирішує ці питання по-своєму, часто використовуючи паперові записники або, скажімо, виставляючи актуальні книжки на окрему полицю - способів існує досить багато.
Але на даний момент книга має досить помітну відмінність у способі презентації: від звичної целюлозної до аудіо, яке можна закинути в плеєр - треба тільки слідкувати, чи не ввімкнено шафл, щоби не плутатись потім у сюжеті :)
Мутують формати, мутують медіуми, які доносять книгу - власне, книга, комп'ютер, телефон, КПК, ноутбук, плеєр, бумбокс... можна продовжувати перелік і будувати класифікації, але це інша історія.

Наша ж історія - про сервіси, які прагнуть централізувати інформацію про бібліотеку, зробити її максимально доступною - для читача та інших людей (що кому потрібно): користувачу пропонується готова класифікаційна схема, залишається заповнити чарунки - і всюди, де є конект - вдома, на роботі, в будь-якому місці і місті ви зможете заповнювати полиці власної Александрійки.
Насправді, процитований вище сервіс - не єдиний. Їх досить багато, і я обрав три, які найшвидше потрапили під руку, щоби роздивитися, що це і навіщо воно. Чи це мені потрібно і який сервіс пасує найбільше - стане зрозуміло за місяць-два, а зараз перші враження, позитивні і негативні.

Всі сервіси мають дещо спільне: просту реєстрацію, доступний категоріальний апарат, можливість додання книги за кодом ISBN (якщо така книга вже була внесена до бази, всі інші дані додаються автоматично), теги, можливість експорту інформації (у різних формах і форматах), рсс (можливість підписуватися на ті чи інші оновлення) і - можливості веб2.0-соціалізації, назвемо це так.
Мінус, який ще довго не можна буде виправити - можливість "знайти нові книги", яка побудована, вочевидь, на тегах чи чомусь подібному, однак абсолютно не працює - рекомендації з приводу "що почитати" часто носять цілком абсурдний характер: дається взнаки порівняно невелика кількість користувачів і відсутність прогнозованості смаків і рівнів читання.

Російськомовний сервіс http://www.livelib.ru/
має мотто - "сохраняем знания" - яке більше відповідає цілям і задачам, що стоять перед читачем, заваленим інформацією.
Але вже після першого десятку кліків починаються проблеми з юзабіліті - зручністю використання. Книга додається легко, але знаходиться у власній бібліотеці не одразу.
Втім, все виглядає досить симпатично
Автор блогу "Градації сірого" сказав про нього: "він, звісно, жахливий - але всі інші ще гірші".
При традиційно великій кількості читачів на пострадянських просторах більша їх частина залишається поза подібними "штучками для гіків" - сервіси розвиваються відповідно до якоїсь умовної "рентабельності". Але задумки, безперечно, гарні.

Українська інкарнація http://ua.reader2.com/ відзначається суворістю інтерфейсу, прямолінійністю формулювань - чесно кажучи, я би не сказав, що цей сервіс є дружнім для непідготовленого відвідувача - хоча все описане на титульній сторінці є привабливим - для тих, хто розуміє і не боїться слів "фолксономія" та "фасетна класифікація" (насправді, любі друзі, це дуже гарно). Взагалі, дизайн подібних сервісів "нє блєщєт", але й не має, в принципі.
Той, хто не злякається ворожого ставлення сервісу і витратить певний час на орієнтацію і підготовку, може, в принципі, дуже зручно почуватися.

Якщо ви не боїтесь англійської мови, то можете скористатись http://www.librarything.com/ (до слова, є російська версія сайту). Попри якийсь ніби трохи простуватий вигляд, він дійсно працює просто і, чесне слово, зручно. Цей варіант сподобався мені найбільше з трьох. Він досить легкий в освоєнні, а під час редагування профілю можна додати цілу купу сервісів, де ви буваєте, демонструючи цим усім бажаючим вашу цифрову особистість. Російський переклад не вразив - на мою думку, перекладено "не дуже", тому мені було простіше користуватись недубльованим сервісом.

Перший і третій сервіси я знайшов завдяки гаджетам на інших сайтах, другий (на якому, як виявилося, я був зареєстрований з хтознаколи) - через пошук.
Перший - найкрасивіший. Другий видається найпросунутішим. Третій - найкомфортнішим.

Я зареєструвався на усіх трьох, і протягом якогось часу спробую з'ясувати, чи це потрібно особисто мені - я все ще продовжуюсь користуватися офлайновим майндмепером "Фрімайнд" (про який ще обов'язково розповідатиму детальніше), щомісячно оновлюючи експортовану версію на власному сайті (це щодо відкритості) і щотижнево редагуючи список за компом вдома.

Втім, якщо десь назбирається купа цікавого народу, я із задоволенням буду підтримувати якийсь зі створених екаунтів (поки що не знаю, який, чесне слово :)

Ні риба ні м’ясо або “Сьомга” Софії Андрухович

У просторі, де м’ясо є синонімом сло­ва “тіло”, а риба позбувається хрис­тиянського тлумачення, перетво­­рюючись на символ жіночих статевих губ, залишається можливість пірнати у текст, не шукаючи протиставлень, не ши­куючи виправдань, — просто пірнати. Там, де фізичне здоров’я, їжа, перцепція, секс висуваються на найвищі щаблі, квазідбайлива тітка годує дівчинку салом, маслом і смальцем, і дрібно порізані шма­точ­ки м’яса замі­нюють усі звиклі ласощі, проте до риби росте огида. Мабуть тому, на перехресті духовного і фізичного залишається ні риба ні м’ясо: не проникаємо насправді глибоко у сутність жод­ного з цих понять. Залишаємось у цій дуже відвертій книзі зовнішнім спостерігачем, підгля­дачем, який багато чого не знає, і йому таки заборонено знати.

“Сьомга” — це книга про вуаєризм, бо бачимо ми переважно вчинки, без того, що твориться всередині особи, за якою підглядаємо, і як би спокусливо не виглядали ті кинуті на вселюдський осуд клапті думок, все ж більшість з них залишаються для нас захованими. Ми майже нічого не знаємо про освіту та професію головної героїні, її зацікавлення і вподобання. Роман орієнтований на пасивного підглядача, який ціка­­виться виключно досвідом тіла. Ми ніколи не втрутимося, не наблизимося, не співвідчуємо — ми лишень дивимося в шпарину.

Риба, що стає м’ясом... “Крім сли­зу, який на очах висихав, перетво­рюючись у напівпрозору луску, їхні стегна були вимащені кількома мазками крові. (...) Він подав їй кухонний рушник, поку­рив, відвернувшись, поки вона вити­ралась і натягала штани, і відвіз додому, навіть жодного разу не запитавши, холод­но їй чи нормально”. Народження м’яса — втрата невинності, що часто дорівнюється до смерті, якій в цьому випадку не надають жодного значення. ...до смерті риби — до втрати шансу на справді щире нестримане емоційне кобітяче переживання. Незахищена дівчинка стає глядачем, нездат­ним утотожнити себе з особою, яка провокує і виконує дії. Вона підглядає за собою збоку, хтось підглядає за ними збоку, він підглядає за нею у її ж щілину.

Порушення навіть неусвідомле­ного табу потребує кари, що полягає у виповіданні куштування всіх най­огидніших страв. Бажання бути відвертою до болю, хоча й ви­глядає так, ніби сорому нема і больові відчуття атрофовані, змушує показати найтравматичніші моменти. Але відвертість продемонстрована тіль­ки в подіях, героїня не будує діалогу з підглядачем, вона навіть боїться зазирнути йому в очі, коли той, нахабно вилізши на драбину, зазирає у кватирку. Рівень відвертості: риба, що передсмертно танцює на столі, прагнучи спокусити того, хто стоїть з ножем, ...своєю зимною вологою байдужістю. Без грайливої посмішки і без істеричних сліз вона витягає свої найболючіші спогади і розкла­дає їх навколо себе так, наче вони чужі, глумливо насміхається з них, ніби вони її не торкаються, і тоді створюється ілюзія, що вони й справді нічогісінько не торкають, і героїня вислизає з них, наче риба з води.

Як наслідок, в уяві не залишається жодного цілісно промальованого зображення. Героїня наче ховалася за колонами своїх спогадів, за деревами абзаців, що описують речі дуже інтимні, але дуже вульгарно, так, щоб не можна було прискіпатись до жодного сентименту, жодного натяку на дитинність, закоханість, слабкість. Усі свої знесилені сторони було випнуто вперед і висунуто напоказ, приправлено дрібно розтертим висміюванням. Я, мовляв, дівчинка сильна і свій сексуальний досвід сприймаю безестетично, безболісно і так само, як чужий, не вирізняючи себе з-поміж інших як кращу хоч чимось. “...п’ятдесятирічна розлучена матір думає, чи слід їй голити сьогодні волосся на лобку, чи тридцятидворічний сусід цікавиться нею винятково як жінкою, котру можна час від часу просити доглянути за котом. (...) І продавщиця магазину жіночої білизни заспокоює себе, що ще три хвилини, всього-на-всього три хвилини, і вона відчинить двері і вийде у темряву приміщення, де поки ще нікого немає, і тоді зможе спокійно поправити труси, які перекосилися і тепер неприємно муляють. (...) І пес задирає лапу”.

Бавлячись із вуаєристом, Софія, як і її батько, застосовує в прозовому тексті поетичні прийоми: “...можливо, я стану швачкою, або торгуватиму жвачкою, чи, може, займатимусь жрачкою, або керуватиму тачкою, або працюватиму срачкою, і гроші складатиму в пачку я, чи стану якоюсь співачкою, або перелітною качкою, або мандрівною морячкою, або твоєю козачкою (пане полковнику мій синьоокий), або звернуся калачиком — і мене можна буде якийсь час використовувати як подушку або шпаківню”. Але тут знову ж антиестетика, розчленовані тельбухи реальності без жодних прикрас.

Некрасивість визирає крізь щілину посмішки. “А ще він не міг сховати дрібненької посмішечки, яка вилазила зі щілини між його губами, як картопля з вареників” — Софія використовує колоритні етнічні метафори, які додають олії у вогонь, на якому готуються страви, чи то пак паляться відьми.

Псевдоочищення, завдяки якому вегетаріанкою (або цнотливицею, черницею, загорнутою в сіті лише для рибної ловлі) стає та, якій з дитинства були притаманні гріхи м’ясоїдів. Колишня блудниця вкривається лускою, яка блищить, немов натерта салом.

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.

Роберт Шеклі. "Варіанти вибору": фантастичний поп-арт

Читання нетипового Шеклі (а "Варіанти вибору" - це дуже нетиповий Шеклі, взагалі - це нетипова фантастика, і майже не фантастика, як всяка добра фантастика) викликає попервах цілий шквал асоціацій і домислів: скромний багаж відсилає до Керрола (ну, це у багатьох) з його екпериментами над логікою, до Малларме з формалізмом, до напрямку Бодлер-Хакслі, між якими десь має бути ще й Раймон Руссель (це такий ексцентричний дядя початку століття, дуже дивні книги писав), ну а якщо розгортати перспективи в усі боки, не обійтись і без Браяна Олдісса та інших людей з американської університетської експериментальної фантастики, яку часом годилось би назвати лінгво-фантастикою.

Словом, ціла купа народу.

Але читання захоплює. І, чесно кажучи, тупувато-банальне запитання "а чи не курив бува чого наш Роберт?" виникає не один раз, трансформуючись у бажання дізнатись, що саме, і обов'язково спробувати.

Шеклі не перший і єдиний, хто зробив вдалу спробу позбутися притаманної тексту лінійності (кумулятивність, як завжди, нікуди не дінеш), але на відміну від розбудовників так званого "гіпертексту" (Кортасар, Павич), які вирішували це питання за рахунок альтернативної навігації, він просто жбурляє читача в хаос фрагментів, які утворюють послідовність суто формально: сторінка за сторінкою.
Жодного "авторського" прочитання не пропонується: проте ключів достатньо: від антистрес-напою, який герой випиває на початку книги, до дитини, яка грається з віником, в кінці.

Традиційний сюжет редукується до того мінімуму, який ще можна надибати в порнофільмах: все інше - це процес, дія, гра.

"Варіанти вибору" - це не пастиш-колаж, плетиво з ремінісценцій і прямих натяків, ні (хоча може перші абзаци наштовхують на подібні думки). Це зразок того, що можна назвати поп-партом в літературі.
І це - фантастичний поп-арт: щорозділу нам підкидають нові (а інколи, для різноманітності, старі) "популярні", якщо не сказати - популістські рецепти. Все вже було. І не раз.
"Варіанти вибору" - це пародія на письменство.

Цю книгу варто прочитати.
Навіть якщо вам не подобається Шеклі.
Навіть якщо ви не любите фантастику.

---

Цитата з книги на тамблері: http://mykolan.tumblr.com/post/25724695
Де я взяв цю книгу: http://lib.rus.ec/book/50145
Навів на пошуки ось цей допис: http://urbansheep.livejournal.com/1666561.html

---

Ну і, що зовсім не стосується теми:
ця книга читається настільки легко, що я читав її з телефону. І дочитав 14.02, коли в офісі раптово вимкнули світло - романтична ситуація з любов'ю до книг :)

Паралельне читання

Ми читаємо щодня. Побагато.
Думаючи про паралельне читання, я мимоволі пропускаю численні блоги, рсс, підписки, що приходять мейлом, інформаційні штуки тощо - те, що можна читати в мережі щодня. Про написи, якими розмічено переміщення, я мовчу свідомо - вони відходять кудись вже до іконографіки, ніж до текстуальності.
Але якщо навіть думати й писати тільки про книжки, нікуди подітися від питання: що я зараз читаю? В сенсі - що саме?

Коли у мене з'явилася звичка читати цілу купу книг підряд? Пригадати неможливо. Однак безперечно, вона стала частиною життя в університеті. Для філологічного факультету - не дивно зовсім. При цьому завжди, не залежно від кількості "піднятих" примірників, зберігається стан, який у водіїв і пілотів називають "панорамним баченням": книги не змішуються, сюжетні лінії не переплітаються - вони хіба перегукуются, але так все з усім, тому дивуватися не доводиться.

З часом ця звичка трансформується, трансмутує.
Інтернет (куди ж без нього) вчить читати інакше - по діагоналі, заголовкам різного рівня, абзацам - у френд-стрічці живого журналу читач одразу відсортовує потрібне/непотрібне.
З книжками - принаймні, у мене - не виходить, якщо книжка не використовується утилітарно (як істочнік знаній).
Останнім часом я навіть повертаюсь інколи - на абзац, на сторінку: залежить від пауз між читанням і часу читання (а також рівня забембаності).
Знову ж таки, на відміну від гіпертекстуального інтренету, одна з переваг традиційної книжки - її лінійність і кумулятивність.

Скільки я читаю книг? І як - це "скільки"?
Виходить досить цікаво, і варто буде колись підняти це питання в контексті пам'яті і специфіки мислення. Тому що можна почати, і, в принципі, підтримувати досить багато книжок - зручність полягає в тому, що можна підбирати читання "під настрій", не пристосовуючись до нового, а просто переключаючись на уже відпрацьовану схему (с)приймання тексту.
Але досить багато книг просто губиться на цьому шляху.

Десь в процесі я починаю помічати, що є книги, які я "почав" читати рік (2, 5, мільйон) тому, а так і не закінчив - відволікся на іншу, зайшов у книгарню й прихопив там якусь нову, взяв почитати у друзів, і так далі, далі...

Зараз у мене немає книжкових полиць, тож я живу, як Знайка з казки Носова: "книжки були повсюду. на столі й під столом. на ліжу й під ліжком. на вікні й під вікном..."
Саме для того, щоби остаточно не загубится в цьому колишньому лісі, я почав вести простий візуальний облік читаних книжок, поволі перетворюючи його в список прочитаних.

Виходить так, що я читаю одночасно кілька книг з поезіями (їх легше читати дискретно, час від часу, невеликими порціями, тому період читання триває довше), кілька прозових книг, серед яких і фантастика, і класика, дві філософські праці - з паперу й екрану телефону: саме завдяки цьому я зараз стараюся не читати книжок (в більш-менш класичному розумінні) з монітору - і так вистачає. І лише прочитавши якусь, я можу нарешті віддатися новій насолоді :) Це ще не тайм-менеджмент, і треба багато розбиратися, як це працює, але якщо нічого не робити, не буде в чому розбиратися.

І саме тому книжка, яку мені приніс кур'єр з "Предмету", так і лежить запакованою: прийде день, і я зніму з неї цей одяг :))

Мала жіноча проза. Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).

Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.

Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.

Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.

Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.

Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.

Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.