Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).
Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.
Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.
Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.
Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.
Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.
Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?
Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.
Немає коментарів:
Дописати коментар