четвер, лютого 21, 2008

Ні риба ні м’ясо або “Сьомга” Софії Андрухович

У просторі, де м’ясо є синонімом сло­ва “тіло”, а риба позбувається хрис­тиянського тлумачення, перетво­­рюючись на символ жіночих статевих губ, залишається можливість пірнати у текст, не шукаючи протиставлень, не ши­куючи виправдань, — просто пірнати. Там, де фізичне здоров’я, їжа, перцепція, секс висуваються на найвищі щаблі, квазідбайлива тітка годує дівчинку салом, маслом і смальцем, і дрібно порізані шма­точ­ки м’яса замі­нюють усі звиклі ласощі, проте до риби росте огида. Мабуть тому, на перехресті духовного і фізичного залишається ні риба ні м’ясо: не проникаємо насправді глибоко у сутність жод­ного з цих понять. Залишаємось у цій дуже відвертій книзі зовнішнім спостерігачем, підгля­дачем, який багато чого не знає, і йому таки заборонено знати.




“Сьомга” — це книга про вуаєризм, бо бачимо ми переважно вчинки, без того, що твориться всередині особи, за якою підглядаємо, і як би спокусливо не виглядали ті кинуті на вселюдський осуд клапті думок, все ж більшість з них залишаються для нас захованими. Ми майже нічого не знаємо про освіту та професію головної героїні, її зацікавлення і вподобання. Роман орієнтований на пасивного підглядача, який ціка­­виться виключно досвідом тіла. Ми ніколи не втрутимося, не наблизимося, не співвідчуємо — ми лишень дивимося в шпарину.




Риба, що стає м’ясом... “Крім сли­зу, який на очах висихав, перетво­рюючись у напівпрозору луску, їхні стегна були вимащені кількома мазками крові. (...) Він подав їй кухонний рушник, поку­рив, відвернувшись, поки вона вити­ралась і натягала штани, і відвіз додому, навіть жодного разу не запитавши, холод­но їй чи нормально”. Народження м’яса — втрата невинності, що часто дорівнюється до смерті, якій в цьому випадку не надають жодного значення. ...до смерті риби — до втрати шансу на справді щире нестримане емоційне кобітяче переживання. Незахищена дівчинка стає глядачем, нездат­ним утотожнити себе з особою, яка провокує і виконує дії. Вона підглядає за собою збоку, хтось підглядає за ними збоку, він підглядає за нею у її ж щілину.




Порушення навіть неусвідомле­ного табу потребує кари, що полягає у виповіданні куштування всіх най­огидніших страв. Бажання бути відвертою до болю, хоча й ви­глядає так, ніби сорому нема і больові відчуття атрофовані, змушує показати найтравматичніші моменти. Але відвертість продемонстрована тіль­ки в подіях, героїня не будує діалогу з підглядачем, вона навіть боїться зазирнути йому в очі, коли той, нахабно вилізши на драбину, зазирає у кватирку. Рівень відвертості: риба, що передсмертно танцює на столі, прагнучи спокусити того, хто стоїть з ножем, ...своєю зимною вологою байдужістю. Без грайливої посмішки і без істеричних сліз вона витягає свої найболючіші спогади і розкла­дає їх навколо себе так, наче вони чужі, глумливо насміхається з них, ніби вони її не торкаються, і тоді створюється ілюзія, що вони й справді нічогісінько не торкають, і героїня вислизає з них, наче риба з води.




Як наслідок, в уяві не залишається жодного цілісно промальованого зображення. Героїня наче ховалася за колонами своїх спогадів, за деревами абзаців, що описують речі дуже інтимні, але дуже вульгарно, так, щоб не можна було прискіпатись до жодного сентименту, жодного натяку на дитинність, закоханість, слабкість. Усі свої знесилені сторони було випнуто вперед і висунуто напоказ, приправлено дрібно розтертим висміюванням. Я, мовляв, дівчинка сильна і свій сексуальний досвід сприймаю безестетично, безболісно і так само, як чужий, не вирізняючи себе з-поміж інших як кращу хоч чимось. “...п’ятдесятирічна розлучена матір думає, чи слід їй голити сьогодні волосся на лобку, чи тридцятидворічний сусід цікавиться нею винятково як жінкою, котру можна час від часу просити доглянути за котом. (...) І продавщиця магазину жіночої білизни заспокоює себе, що ще три хвилини, всього-на-всього три хвилини, і вона відчинить двері і вийде у темряву приміщення, де поки ще нікого немає, і тоді зможе спокійно поправити труси, які перекосилися і тепер неприємно муляють. (...) І пес задирає лапу”.




Бавлячись із вуаєристом, Софія, як і її батько, застосовує в прозовому тексті поетичні прийоми: “...можливо, я стану швачкою, або торгуватиму жвачкою, чи, може, займатимусь жрачкою, або керуватиму тачкою, або працюватиму срачкою, і гроші складатиму в пачку я, чи стану якоюсь співачкою, або перелітною качкою, або мандрівною морячкою, або твоєю козачкою (пане полковнику мій синьоокий), або звернуся калачиком — і мене можна буде якийсь час використовувати як подушку або шпаківню”. Але тут знову ж антиестетика, розчленовані тельбухи реальності без жодних прикрас.




Некрасивість визирає крізь щілину посмішки. “А ще він не міг сховати дрібненької посмішечки, яка вилазила зі щілини між його губами, як картопля з вареників” — Софія використовує колоритні етнічні метафори, які додають олії у вогонь, на якому готуються страви, чи то пак паляться відьми.




Псевдоочищення, завдяки якому вегетаріанкою (або цнотливицею, черницею, загорнутою в сіті лише для рибної ловлі) стає та, якій з дитинства були притаманні гріхи м’ясоїдів. Колишня блудниця вкривається лускою, яка блищить, немов натерта салом.


Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.

Немає коментарів: