Я тут вирішив започаткувати нову рубрику (і тег, відповідно) - "книга вихідного дня". Про такі, невеликого розміру книги, схожі на стакан сємєчєк. Категорія не всеохватна, проте - я так колись із Харкова до Полтави прочитав на вокзалі ж придбану книжку Анаїс Нін.
А цього разу я прочитав "Занимательную наркологию" Андрія Макаревича.
Проснувшись утром настолько, чтобы шевелиться, но не настолько, чтобы открыть глаза, Гуля тянулся к пачке. Во мне всегда в эти минуты просыпался садист, и я отодвигал пачку сантиметров на пятнадцать. Гулина рука находила пустоту, на лице отражалось детское изумление, но глаза не открывались. Лапка тянулась дальше, я отодвигал "Беломор" к самому краю, выражение изумления сменялось легкой обидой, но глаза не открывались! В конце концов, мне становилось страшно, что мой друг так и не проснется без затяжки и навсегда останется в коме, я подпихивал пачку к руке, рука с неожиданной ловкостью выуживала оттуда папиросину, вставляла ее в рот, зажигалка щелкала, Женечка глубоко затягивался и - открывал глаза.
Андрій Макаревич написав цю книгу тому, що... ну, я не знаю, чому він її написав. Об'єктивно, вона не залишає після себе якихось емоцій (на відміну від невеликих розповідей Анаїс Нін). При цьому відомий музикант і діяч - добрий оповідач, нашим би молодим авторам так легко писати. Ця розповідь - ні про що. Вона - дзеркало ситуації, в якій перебуває значна частина населення колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, але якщо ви не випиваєте час від часу (я от - випиваю), краще не починайте читати, бо там вас нічого не торкне "за живе". Книжка ця і призначена більше не на книжників, а на людей "доброї волі", які люблять провести свій час із чаркою в руці у приємній компанії. І в цьому сенсі вона - безумовно, найкращий подарунок - менш екстравагантний, ніж словник матюків, скажімо, але так само "дорогий" тільки в якості прив'язки до спогадів про саму подію (а також інші, алкогольного та ненормативного походження, події).
Як на мене - суміш приємного і абсолютно даремного.
Прочитати, поставити на полицю. В моєму випадку - повернути другові. Зі словами вдячності, безумовно. Але без бажання мати таку книгу чи перечитувати її. Слава Богу, вона на це й не претендує. Хоча залишає певні спогади, які абсолютно не зринають, щоправда, зараз, але, здається, про щось таке ми говорили в супермаркеті, вибираючи собі бакалію.
Немає коментарів:
Дописати коментар