Ось, вчора вже остаточно минув сьогорічний Форум видавців у Львові. Тепер залишається видихати, впорядковувати враження. Комусь - перебирати книжки. Комусь - рахувати збитки. Словом, усе було чудово.
Ідея писати щоденник форуму виявилась цього разу трохи невдалою - рух захопив настільки, що дістатися до клавіатури і, найголовніше, знайти час на те, щоби якось викласти враження в письмовій формі - їх було багато, тих вражень, і вони, подібно до потопу, заповнювали час і простір неупинно.
Можливо, ще буде колись реалізованою така значно більш снобська форма ведення, коли автор переходитиме із заходу до кав'ярні і неквапом буде "висвітлювати", однак - не тепер.
Тепер уже я просто спробую поділитися найглибшими власними враженнями.
Програма Форуму завжи досить щільна - а треба ще встигнути поїсти, якось порятуватися то від мряки, яка панувала у місті зо дві доби, то від холоду, який запопав гостей міста у розпалі враженнєтворення - і треба ще встигнути побувати там, де цікаво. І починається цікава гра в приорітети, тому що "я піду на один захід" означає одночасно "я не піду на всі інші, що відбуваються у цей же час".
За 20 хвилин я добіг до Опери, а далі? Я не дуже орієнтуюся у Львові, направду, і готовий гуляти містом насамперед із тим, хто знає не тільки як блукати навмання, але і як вийти до точки Б з точки А, де би ті точки не знаходились. Іще хвилин 15, і я таки знаходжу потрібне місце - театр Курбаса, в такому завулочкові, що якби я не повернув туди випадково, ще довго блукав би з усіх довкола нього можливих до блукання сторін. В цей час мрячить, і попри те, що в руках у мене - випозичена, дитяча по суті парасолька - тільки голова і плечі можуть видатися сухими. Ноги змокли безнадійно: кросівки можна було б викручувати, знизу до колін штані не мокрі, а дуже, як серветки, вологі. Все це мокре й холодне, і воно торкається мого тіла, замість захищати від холоду і вологи.
Я прийшов сюди на, як зазначено було в онлайновій програмі, зустріч із Лінор Горалик. Це, як і більшість іменитих авторів на Форумі, скоріше не мій автор, але там, де я багато читаю (у френдфіді), що пишуть люди, яким я довіряю, говорилося про - а отже. Вчергове дивлюсь на годинник, в принципі, часу ще більш-менш достатньо. Але навкруги відбувається щось подивугідне. Як я собі уявляю, Горалик - це авторка російська, тож цілком логічно було би чути довкіл російську мову, натомість з'являється мова німецька - вперше вона зринає з уст чоловіка, який пізніше виявиться Юрком Прохаськом. Тарас Прохасько, що нагадує мені одного з музикантів "Пропалої Грамоти", теж стоїть тут - теж дивно, він, як і Горалик, не мій автор, може навіть і більше, але з якого дива йому іти на подібний захід. Я потроху переходжу в зал. Німецької більшає, і жахливі здогади починають мучити мене. З'являється аудиторія - по-різному відомі і невідомі люди, яких я переважно не знаю. Приходить Таня Савченко - дуже своєрідна і від того по своєму прекрасна авторка із Запоріжжя - це перше лице, побачивши яке я справді радію. Я вже знаю, що скоірше за все це черговий колапс всесвіту, і дедалі ясніше стає - жодної Горалик. Це - тандем-читання двох авторів - однієї жінки, Юдит Герман, з Німеччини, і одного чоловіка, Тараса Прохаська, з України. Ще, звісно, там перекладачі, і модератор. Але це вже деталі.
Я хочу трохи розказати про Юдит Герман. Насправді - жодних біографічних даних (хіба подивитися на листівку з Форуму - це якщо мені, і зробити пару рухів у браузері - це вам). Я не читав її творів. І не певен, що колись зможу дійти до того, щоби їх читати, просто тому, що книг - їх завжди так багато...
От ця жінка, вспокоєна вже, не молода і буйна, і здається, так було завжди, хоча з усього - не так; узяти хоча би репліку про те, що років зо два вона вже зовсім не курить, а раніше доходило до 60 цигарок на день ("три пачки, думаю я, три пачки!.. це ж треба щонайменше мати цигарку кожні 15 хвилин, певно"). І цей спокійний голос. І цей погляд під час читання, спрямований на друкований текст, і водночас - кудись всередину себе. І німецька, яка, знаєте, часто викликає враження різкої і ніби рваної, вона ллється, і стає зрозуміло, що вона завжди так - тече - і все хочеться її вивчити, не знаю, наскільки запізно, але я хочу якось більше наблизитись.
Прохасько - безумовно, дуже енергетично потужний чувак, але, менше з тим, так само навряд чи я його відданий читач, ну, так уже сталось, що більше стає зрозуміло, наскільки багато ми не прочитаємо, то більше хочеться прочитати того, до чого руки не дійшли ще в школі-університеті.
У мене є фото з того вечора (скоро мені набридло носити за собою камеру, ці, знаєте, дощі), але воно у апараті, а батарейки сіли, тож спробую показати вам її по-львівськи у наступних постах. А поки - ось таке фото з мережі.
Ну, і хто розуміє російську,
ось іще кілька слів.
.jpg)
