Андрій Жураківський. Сателіти. – Х.: Фоліо, 2008. – 218 с.
Це страшенно образна проза, напрочуд актуальна, насичена іншомовними словами (shutdown message) та фантастично-майбуттєвими реаліями (кофін-капсула, віртуальна союзниця), наскрізь сучасна, незважаючи на посилання у інші книжки, звідки зі спокійнісінькою душею виймаються каркаси чужих реалій. Список використаної літератури, з якої запозичуються світи, додається. Реставровані та вигадані ландшафти перетікають один у інший. Стежки сюжету, вочевидь, важко було триматися, бо щойно на шляху траплявся мальовничий пейзаж, автор збочував і у цій новій місцевості проростав, приживався принаймні на декілька наступних сторінок.
Якщо говорити про форму, слід звернути увагу на забавляння повторами: «я заснула. і сніг сніг знову знову почав почав повільно повільно падати йти кружляти лягати на землю землю і воду воду на мури і гілля і на крила птахів». Ми ніби чуємо, як сповільнений запис з пожованої плівки крізь численні світи долина до нас. Вживання русизмів, виправданих виділенням курсивом («підлога чим далі, тим виразніше шла под уклон»), ніби Андрій не знаходить відповідного слова у рідній мові чи то лінується пошукати у словниках. Спроби пошуку нового написання (азбест=as best) навіть дуже банальних слів не можуть не викликати посмішку. Використовуються алітерації: «він ніс нас над...». А ще автор від часу до часу ніби починає урок англійської мови, подаючи переклади українських слів поруч із самими словами: «Плавиться melt і потім застигає freeze». Він ніби каже: ви мусите це знати. Як, ви не слухали, скажімо, Менсона? Не читали «Алісу в країні Див» Керрола?
Якщо говорити про зміст... Споглядання і опис світів, чи радше, спроба опису, констатація фактів. Ти прокидаєшся і намагаєшся пригадати, у який світ тебе інкапсульовано. Часом гору бере фантазійне, наприклад люк, в який головний герой по-керролівськи заповзає: «...на місці сторінок 182 та 183 зяє темна порожнеча, схожа на каналізаційний люк, але прямокутної форми. Іржаві металеві сходи вели углиб книги». Ми нерідко перебуваємо аж надто близько до дивовиж зі світу Аліси. Повторюються цілі фрагменти тексту, для прикладу, церемонія нескінченного чаювання, а також регуляція росту/зменшення розмірів шляхом споживання продуктів із написами «Випий мене» та «З’їж мене».
Казкові мотиви, однак, поцуплені не лише з «Аліси». Ще є нереальна манна, причепурена (приправлена) грою слів («манна небесна і кара водночас каша заповнила вулиці міст і селищ...» або «...розкидаючи довкола себе манну, немов магму, вирували вулкани»), яка переплітає релігійні та байкові алюзії. Наче іще одна спроба суміщення світів, їх переплавлення, перетікання, переходу.
Герой/героїня «...могла б легко потрапити в нелегкі руки.», себто він чи вона (ця особа навіть не тямить, чому вона від часу до часу підлягає зміні статі) майже зовсім не керує тим, що навкруг відбувається. Життя – сон, але й смерть – сон, і порубіжжя між ними долається хутко і легко. Тому, виходить, можна лишень прокинутися в сон, зовсім не відаючи, в який. Нагадує фільм «Waking life» (Richard Linklater, 2002), бо тут теж оповідь перетворюється у послідовну низку прокидань в інше. І світи гортаються, як сторінки книжки. То потрапляєш у загадковий уругвай, мешканці якого є «майстрами проникнення.», і кожне тіло разом із усіма його нутрощами бачать наскрізь («...цей рентген був просто вершиною тактовності.»), то линеш в світ замрійних еротичних фантазій, то тебе закинуто у родинний склеп. А тоді універсальна мати знову вбирає героїню/героїню у своє лоно, в свою нову вагітність, щоб народити знову. Або навпаки перевтілення-аборт: «.. а вона була як розкритий горіх, і хтось змінював її серцевину...».
Ти собі спиш і на всі переходи тунелями між світів аж ніяк не впливаєш. Бо тут ти можеш і народитись навспак і переплисти Стікс паромом Харона. Ти не впливаєш, це «...тінь відкидає від себе речі, а не навпаки». І нарешті, бачиш, той світ. Світ-тінь, який супроти законів цієї фізики не відкидає, а поглинає, або відкидає аж так, що тебе немає більше.
Автор помер майже одразу по написанні тексту, який маєму змогу читати. Помер, але хтозна, чи це кінець.
