З роботи якнайхутчіше хотілось тікати, бо було відчуття, що там, на форумі, щось відбувається без тебе. І воно відбувалось-таки, вирувало, переміщувались місцями і зникали з лиця землі заходи, зазначені у програмі, роздрукованій ще зо тиждень тому. Я потрапила на семінар про Пауля Целяна, який, виявилось, проводився виключно німецькою, без перекладу. Шкода, що це не було зазначено, але файно, що за ті кілька хвилин перебування у просторі дії незнайомої мови, мені вдалося отримати україномовну книжку про той таки семінар (Червінь/пишу набіло/червінь. Тексти Фестивалю австрійської літератури в Україні), яка трохи компенсувала цю мовну прикрість і додала радості.
Наступним заходом, на який мені пощастило втрапили, була відеопозія Катерини Бабкіної та Сергія Гвоздика. Ряд відеокліпів на тексти Ірини Шувалової, Катерини Бабкіної, Богдана-Олега Горобчика та Олега Коцарева у супроводі музичних тем групи „Сеанс 11” (декотрі пісні були записані іще з Жураківським) був першим ковтком свіжого повітря. Тут все було на своїх місцях: вино на скляному столику, зрозуміла мова, темрява, фонові треки, які проймають і переповнюють тремом, і візуальне зображення, правильне, доречне, відповідне. Словом, було неочікувано красиво. Навіть тексти людей, які я зазвичай не дуже люблю, зробились прийнятними. Потім автори прочитали під таку ж музику наживо по декілька текстів, і ми мали змогу порівняти те, якими Катя з Сергієм побачили їхні вірші і те, як молоді поети бачать і презентують себе самі. Хоча темрява й музика, сама атмосфера уже була створена і все сприймалось під її призмою... Хотілося тільки дякувати.
Поезія Остапа Сливинського із 18-хвилинним фільмом «Безтілесні коханці» Наталки Ільчук поруч із приємним сюпризом Бабкіної, яка, вочевидь, багато навчилась за попередній рік, була особисто для мене розчаруванням. І не лише тому, що мені не подобається неримована поезія, скажім, Горобчука і Коцарева мені теж буває важко читати. Тут було інше: дивна режисура з мішаниною різних стилів, несумісних між собою. Хороші моменти якось нівелювалися, з них якось позіслизали акценти.
Ще я дуже тішусь, що вдалось відвідати вечір Маріанни Кіяновської, який модерував Юрко Кучерявий. Він надуживав словом «натуральна» стосовна Маріанни, помітно надуживав, але це направду було найперше слово, яке спадало на думку. Вона у своєму швидкому і не вельми голосному читанні була справжня. Самі емоції, вийняті з жіночого знервованого напівшепоту, які не можна було приховати, які висувалися на передній план, хоча, мабуть, і не поступались раціональному (палімпсестність тексту, багатошаровість і відсилання до інших творів класичної літератури, зокрема, в епіграфах, трохи кітчу, забавляння ритомом, відшукання відповідної мови, щоб передати ту чи іншу емоцію, вийняту із чужого (і скрізь страх плагіату) твору). Вона була у своєму читанні чудова. Здавалось, от-от заплаче. Вона переймала.
