Обкладинки їхніх книг

Ну чим вам не "Місто в моєму тілі", а?
Привіт-привіт.
Сьогодні - лаконічно і просто: Блог, присвячений книжковим обкладинкам


Це, знаєте, комусь подобається спостерігати за дівчатками у шкільній формі, а хтось просто бібліофіл :)

Як довго ще я населятиму цю божисту гробницю...

В ці дні я дочитав книгу, яку придбав приблизно в ці ж дні - рік тому, і з того часу читав її, вихоплюючи по кілька сторінок з-поміж іншого читання. Це були дні, коли я зі своєю кралею (так, були гріхи молодості) гуляв столичним центром, і, завітавши до "Букви", яка вже тоді була "Літерою", не зміг утриматися від спокуси придбати неформатну, незручну для транспортування книжку з такою м'якою, неоптимістичною обкладинкою, зі словом "смерть" у назві - втім, як і назва, так і дизайн книги мені подобається досі. Більше, більше чорних книжок, більше, ми потребуємо більше незрозумілих текстів.

Оскільки читання тривало так довго, а історій у книзі не бракувало, як і стилів, як, утім, й авторів - тепер можна наново відкривати її сторінки, дивуючись тому, що на них написано, так само, як тоді, коли у мене була краля, і я відкрив її вперше.

Кілька разів я не одразу розумів про що йдеться, втім, бітників можна читати безкінечно - треба лише потрапляти в потрібний стан чи настрій. Кілька разів я був щиро вражений - знаєте, як воно - читати паралельно вірші Вінграновського й вірші, написані в той самий час у Нью-Йорку, де дається гнівна відповідь Євтушенкові, або відкрито пишуть про гомосексуалізм, або просто - відкрито пишуть.

Не можна сказати, що тепер ці вірші можуть справити те враження, як у свої часи, не можна сказати, що вони слугуватимуть основою - певно, жителі наших мегаполісів надихатимуться скоріше поезією Горобчука, Лижова, Хаддад, аніж О'Гари чи Кока, втім - є щось у тому давньому диханні Вавилону, у відзвуку тих міст і місць, які, певно, давно вже залишаються тільки в уяві тих, які їх породили своїми текстами, своїм читанням, своїм життям. Інших свідчень у нас немає.

Передмова Андруховича, значно більше, ніж переклад - подарунок адептам, які жадібно ковтають кожне його слово - втім, наш Патріарх не настільки старий, щоби його слова звучали настільки древньо, як деякі з тих, що надруковані на сторінках далі.
А заключні статті подають якусь додаткову візію, контексти, що нібито виникали й виникають довкола, так, ніби появу віршів щось зумовлює. Втім, деякі принципові позиції, як то: поезія не змінює світ, або "я не знаю, про що буде вірш. часто я починаю з кількох фраз, або якоїсь думки... і не боюся в процесі усунути те, з чого починав" (це не цитата, це, скоріше, переспів, утім, досить популярної не тільки серед бітників точки зору на творення - варто почитати Нобелівську лекцію Бродського, щоби зрозуміти - той прекрасний українофоб говорить про те саме).

Тепер будуть інші книжки. Слова з інших часів і континентів. Утім, це скоріше означає, що рано чи пізно, я знову повернуся до бітників, до їх нескінченного й невимірюваного епосу, який, будучи одного дня розпочатим, триває.

Цей чудовий інтернет

Вчора випадково (добре, завдяки сервісу StumbleUpon) натрапив на чудесну штучку:
флеш сайт у вигляді книги, сторінки якої озвучені голосом, і проілюстровані рухомими картинками.

Близькість вересня не дає спокою: може, як арт-проект воно і не нове, але погляньте, як непогано в цілому зроблено, як простежується дидактика...

Цілком можна було би робити подібним чином (ідея, в принципі, не нова) проекти для дітей. Діти ж напевно уже знають, що таке інтернет :)

А я не перестаю похвалятися, що вдалося придбати роман Рільке.
Текст є на ліб.ру, але я зрозумів, що навряд чи мені буде легко читати таке з екрану.

Українською роман не перекладався, мовою оригіналу не володію, цитую, як є:

Например,  прежде мне не  приходило  в голову, какое на свете множество
лиц. Людей -- бездна, а лиц  еще больше,  ведь у  каждого их несколько. Есть
люди,  которые  одно   лицо  носят  годами,  оно,  разумеется,  снашивается,
грязнится,  может  прохудиться  на  складках,  растягивается,  как перчатка,
которую надевали в дорогу. Это --  простые, бережливые люди;  они не  меняют
лица, даже не отдают  его в  стирку. Сойдет, говорят они, и кто  им  докажет
обратное?  Но напрашивается вопрос,  раз  у них несколько лиц, -- что делают
они с остальными? Они их берегут. Еще дети поносят.  Однако, бывает, их пес,
выходя на прогулку,  щеголяет в  хозяйском лице. Ну и что  такого? Лицо есть
лицо.
   А есть люди, которые  невероятно часто меняют лица, одно за  другим,  и
лица  на них  просто  горят. Сперва им кажется, что на их век лиц хватит, но
вот  им нет сорока, а  остается последнее. В этом, бесспорно, своя трагедия.
Они не привыкли беречь лицо, последнее за восемь дней снашивается до дыр, во
многих  местах  делается  тонким, как  бумага;  и  все  больше  просвечивает
изнанка, не-лицо, и так они вынуждены расхаживать.
   Но  женщина,  та  женщина!  Она  вся  ушла  в  себя, наклонясь  вперед,
уткнувшись лицом в ладони. Это  было на углу rue  Notre-Dame-des-Champs. Я
замедлил  шаг, едва я ее увидел. Не надо мешать задумавшимся беднякам. Вдруг
до чего и додумаются.

Можливо, при кількостях книг, які в процесі і в черзі на процес, придбання було викликане книгоманським безглуздям, але я вже почав читати цю книгу на відпочинку, і знаю, що якщо найближчим часом не наздожену її, буду жалкувати про це все життя.

Джон Натан: Місіма: хоча би раз

"Я починаю з великим хвилюванням...", уявляв я собі початок посту про книгу Джона Натана "Місіма: біографія" тиждень тому.
Тепер, коли хвилювання минуло, розчинившись у щоденності, можна писати про книгу і про враження, про все те, що тримало мене протягом читання.

Джон Натан у передмові до значно пізнішого (але, звісно, не того, прочитаного мною) перевидання біографії зазначав, що його бачення трохи змінилось, але в корені лишилось тим самим: еротизований Місімою потяг до смерті і привів його до специфічного "націоналізму", і дії, яку називають "спробою перевороту" - апріорі мистецького жесту, який мав на меті не так досягнення певних результатів, як сеппуку.

Втім, як казали колись по радіо, "ми любимо його не тільки за це".

Перші 50 сторінок я читав у стані, близькому до шоку: інша культура з її відторгненням чужого, навіть у переказі американського японіста, інший світ - не такий інший, як світ кожного, хто їде зі мною разом у метро, інша ментальність, інші культурні й історичні традиції, які призвели до передумов, котрі породили умови, з яких, відповідно, постав Місіма.
Книгу витримано в класичному ключі, і це добре: від народження до смерті героя (Місіми) Натан більшою мірою відсторонено сповіщає нам, що зробив, кого знав, з ким бачився, що відбувалось, даючи досить широкий контекст, і не забуваючи нагадати про те хворобливе ставлення до смерті, яке, будучи всуціль японським, водночас належало тількі Місімі.

Попри наявність в тексті безкінечних посилань на деталі, що теж добре, Місіма все одно залишається таким, яким його знають: self-made God. Людина, що з підліткового віку нездорово багато працювала над текстами; навіть всі ці традиції на зразок гуртків і уводин до літератури через журнали; навіть Кавабата (а потім Кендзабуро Ое).
Неймовірна, ні з чим не порівнювана воля Місіми.
Перипетії й колізії літературного життя: боротьба за власне письменство (з вищою школою і службою - з волею батька) публікація першої книги в 1945 році, зміни курсу, злети і падіння популярності серед молоді, чіткі графіки роботи - неймовірна жорстокість, яку проявляє до себе Місіма, не стільки навіть вирощуючи на тілі м'язи, скільки структуруючи процес: "щомісяця він оселявся в готелі, де протягом кількох ночей працював над п'єсами для театру"... "щодня він прокидався... ішов на тренування... зустрічався...", "але гості знали, що розходитимуться об одинадцятій: Місіма мав іще працювати" (за дослівність я не поручуся, але ви зрозумієте, про що я, якщо).

Книга не показує нам супер-героя, нічому нас не навчає, єдине, про що хотів сказати автор, він чітко акцентував на початку розповіді (і в цьому - у тому, що автор щось хотів нам сказати - і пролягає відмінність нехудожньої літератури).

Якби я писав до цієї біографії анотацію, в кінці було би написано: "для всіх, хто цікавиться Місімою, Японією, самогубством".

Словом, ця книга поєднала красиве (Місіму) і корисне (гарно написану біографію - можна уявити собі, що це за труд), читати її варто, якщо вас цікавить тема, хоча би раз в житті.
І обов'язково дивіться кіно "Місіма: життя в чотирьох розділах". Хоча би раз.


Після діалогу з Альбіною я вирішив залишити все як є, додам тільки ось що:
книгу цю купив я на предметі, добре знаючи, хто такий Юкіо Місіма.
Для тих, хто не в курсі:
Англомовна стаття на Вікіпедії.
Російськомовна стаття на тому ж ресурсі.
Українські переклади на авторському сайті перекладача Ігора Дубінського.

Як завжди, чекаємо коментарів.

Ні риба ні м’ясо або “Сьомга” Софії Андрухович

У просторі, де м’ясо є синонімом сло­ва “тіло”, а риба позбувається хрис­тиянського тлумачення, перетво­­рюючись на символ жіночих статевих губ, залишається можливість пірнати у текст, не шукаючи протиставлень, не ши­куючи виправдань, — просто пірнати. Там, де фізичне здоров’я, їжа, перцепція, секс висуваються на найвищі щаблі, квазідбайлива тітка годує дівчинку салом, маслом і смальцем, і дрібно порізані шма­точ­ки м’яса замі­нюють усі звиклі ласощі, проте до риби росте огида. Мабуть тому, на перехресті духовного і фізичного залишається ні риба ні м’ясо: не проникаємо насправді глибоко у сутність жод­ного з цих понять. Залишаємось у цій дуже відвертій книзі зовнішнім спостерігачем, підгля­дачем, який багато чого не знає, і йому таки заборонено знати.

“Сьомга” — це книга про вуаєризм, бо бачимо ми переважно вчинки, без того, що твориться всередині особи, за якою підглядаємо, і як би спокусливо не виглядали ті кинуті на вселюдський осуд клапті думок, все ж більшість з них залишаються для нас захованими. Ми майже нічого не знаємо про освіту та професію головної героїні, її зацікавлення і вподобання. Роман орієнтований на пасивного підглядача, який ціка­­виться виключно досвідом тіла. Ми ніколи не втрутимося, не наблизимося, не співвідчуємо — ми лишень дивимося в шпарину.

Риба, що стає м’ясом... “Крім сли­зу, який на очах висихав, перетво­рюючись у напівпрозору луску, їхні стегна були вимащені кількома мазками крові. (...) Він подав їй кухонний рушник, поку­рив, відвернувшись, поки вона вити­ралась і натягала штани, і відвіз додому, навіть жодного разу не запитавши, холод­но їй чи нормально”. Народження м’яса — втрата невинності, що часто дорівнюється до смерті, якій в цьому випадку не надають жодного значення. ...до смерті риби — до втрати шансу на справді щире нестримане емоційне кобітяче переживання. Незахищена дівчинка стає глядачем, нездат­ним утотожнити себе з особою, яка провокує і виконує дії. Вона підглядає за собою збоку, хтось підглядає за ними збоку, він підглядає за нею у її ж щілину.

Порушення навіть неусвідомле­ного табу потребує кари, що полягає у виповіданні куштування всіх най­огидніших страв. Бажання бути відвертою до болю, хоча й ви­глядає так, ніби сорому нема і больові відчуття атрофовані, змушує показати найтравматичніші моменти. Але відвертість продемонстрована тіль­ки в подіях, героїня не будує діалогу з підглядачем, вона навіть боїться зазирнути йому в очі, коли той, нахабно вилізши на драбину, зазирає у кватирку. Рівень відвертості: риба, що передсмертно танцює на столі, прагнучи спокусити того, хто стоїть з ножем, ...своєю зимною вологою байдужістю. Без грайливої посмішки і без істеричних сліз вона витягає свої найболючіші спогади і розкла­дає їх навколо себе так, наче вони чужі, глумливо насміхається з них, ніби вони її не торкаються, і тоді створюється ілюзія, що вони й справді нічогісінько не торкають, і героїня вислизає з них, наче риба з води.

Як наслідок, в уяві не залишається жодного цілісно промальованого зображення. Героїня наче ховалася за колонами своїх спогадів, за деревами абзаців, що описують речі дуже інтимні, але дуже вульгарно, так, щоб не можна було прискіпатись до жодного сентименту, жодного натяку на дитинність, закоханість, слабкість. Усі свої знесилені сторони було випнуто вперед і висунуто напоказ, приправлено дрібно розтертим висміюванням. Я, мовляв, дівчинка сильна і свій сексуальний досвід сприймаю безестетично, безболісно і так само, як чужий, не вирізняючи себе з-поміж інших як кращу хоч чимось. “...п’ятдесятирічна розлучена матір думає, чи слід їй голити сьогодні волосся на лобку, чи тридцятидворічний сусід цікавиться нею винятково як жінкою, котру можна час від часу просити доглянути за котом. (...) І продавщиця магазину жіночої білизни заспокоює себе, що ще три хвилини, всього-на-всього три хвилини, і вона відчинить двері і вийде у темряву приміщення, де поки ще нікого немає, і тоді зможе спокійно поправити труси, які перекосилися і тепер неприємно муляють. (...) І пес задирає лапу”.

Бавлячись із вуаєристом, Софія, як і її батько, застосовує в прозовому тексті поетичні прийоми: “...можливо, я стану швачкою, або торгуватиму жвачкою, чи, може, займатимусь жрачкою, або керуватиму тачкою, або працюватиму срачкою, і гроші складатиму в пачку я, чи стану якоюсь співачкою, або перелітною качкою, або мандрівною морячкою, або твоєю козачкою (пане полковнику мій синьоокий), або звернуся калачиком — і мене можна буде якийсь час використовувати як подушку або шпаківню”. Але тут знову ж антиестетика, розчленовані тельбухи реальності без жодних прикрас.

Некрасивість визирає крізь щілину посмішки. “А ще він не міг сховати дрібненької посмішечки, яка вилазила зі щілини між його губами, як картопля з вареників” — Софія використовує колоритні етнічні метафори, які додають олії у вогонь, на якому готуються страви, чи то пак паляться відьми.

Псевдоочищення, завдяки якому вегетаріанкою (або цнотливицею, черницею, загорнутою в сіті лише для рибної ловлі) стає та, якій з дитинства були притаманні гріхи м’ясоїдів. Колишня блудниця вкривається лускою, яка блищить, немов натерта салом.

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.

Роберт Шеклі. "Варіанти вибору": фантастичний поп-арт

Читання нетипового Шеклі (а "Варіанти вибору" - це дуже нетиповий Шеклі, взагалі - це нетипова фантастика, і майже не фантастика, як всяка добра фантастика) викликає попервах цілий шквал асоціацій і домислів: скромний багаж відсилає до Керрола (ну, це у багатьох) з його екпериментами над логікою, до Малларме з формалізмом, до напрямку Бодлер-Хакслі, між якими десь має бути ще й Раймон Руссель (це такий ексцентричний дядя початку століття, дуже дивні книги писав), ну а якщо розгортати перспективи в усі боки, не обійтись і без Браяна Олдісса та інших людей з американської університетської експериментальної фантастики, яку часом годилось би назвати лінгво-фантастикою.

Словом, ціла купа народу.

Але читання захоплює. І, чесно кажучи, тупувато-банальне запитання "а чи не курив бува чого наш Роберт?" виникає не один раз, трансформуючись у бажання дізнатись, що саме, і обов'язково спробувати.

Шеклі не перший і єдиний, хто зробив вдалу спробу позбутися притаманної тексту лінійності (кумулятивність, як завжди, нікуди не дінеш), але на відміну від розбудовників так званого "гіпертексту" (Кортасар, Павич), які вирішували це питання за рахунок альтернативної навігації, він просто жбурляє читача в хаос фрагментів, які утворюють послідовність суто формально: сторінка за сторінкою.
Жодного "авторського" прочитання не пропонується: проте ключів достатньо: від антистрес-напою, який герой випиває на початку книги, до дитини, яка грається з віником, в кінці.

Традиційний сюжет редукується до того мінімуму, який ще можна надибати в порнофільмах: все інше - це процес, дія, гра.

"Варіанти вибору" - це не пастиш-колаж, плетиво з ремінісценцій і прямих натяків, ні (хоча може перші абзаци наштовхують на подібні думки). Це зразок того, що можна назвати поп-партом в літературі.
І це - фантастичний поп-арт: щорозділу нам підкидають нові (а інколи, для різноманітності, старі) "популярні", якщо не сказати - популістські рецепти. Все вже було. І не раз.
"Варіанти вибору" - це пародія на письменство.

Цю книгу варто прочитати.
Навіть якщо вам не подобається Шеклі.
Навіть якщо ви не любите фантастику.

---

Цитата з книги на тамблері: http://mykolan.tumblr.com/post/25724695
Де я взяв цю книгу: http://lib.rus.ec/book/50145
Навів на пошуки ось цей допис: http://urbansheep.livejournal.com/1666561.html

---

Ну і, що зовсім не стосується теми:
ця книга читається настільки легко, що я читав її з телефону. І дочитав 14.02, коли в офісі раптово вимкнули світло - романтична ситуація з любов'ю до книг :)

Мала жіноча проза. Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).

Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.

Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.

Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.

Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.

Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.

Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.