Усе колись закінчується // Юдит Герман

Ось, вчора вже остаточно минув сьогорічний Форум видавців у Львові. Тепер залишається видихати, впорядковувати враження. Комусь - перебирати книжки. Комусь - рахувати збитки. Словом, усе було чудово.
Ідея писати щоденник форуму виявилась цього разу трохи невдалою - рух захопив настільки, що дістатися до клавіатури і, найголовніше, знайти час на те, щоби якось викласти враження в письмовій формі - їх було багато, тих вражень, і вони, подібно до потопу, заповнювали час і простір неупинно.
Можливо, ще буде колись реалізованою така значно більш снобська форма ведення, коли автор переходитиме із заходу до кав'ярні і неквапом буде "висвітлювати", однак - не тепер.
Тепер уже я просто спробую поділитися найглибшими власними враженнями.
Програма Форуму завжи досить щільна - а треба ще встигнути поїсти, якось порятуватися то від мряки, яка панувала у місті зо дві доби, то від холоду, який запопав гостей міста у розпалі враженнєтворення - і треба ще встигнути побувати там, де цікаво. І починається цікава гра в приорітети, тому що "я піду на один захід" означає одночасно "я не піду на всі інші, що відбуваються у цей же час".

За 20 хвилин я добіг до Опери, а далі? Я не дуже орієнтуюся у Львові, направду, і готовий гуляти містом насамперед із тим, хто знає не тільки як блукати навмання, але і як вийти до точки Б з точки А, де би ті точки не знаходились. Іще хвилин 15, і я таки знаходжу потрібне місце - театр Курбаса, в такому завулочкові, що якби я не повернув туди випадково, ще довго блукав би з усіх довкола нього можливих до блукання сторін. В цей час мрячить, і попри те, що в руках у мене - випозичена, дитяча по суті парасолька - тільки голова і плечі можуть видатися сухими. Ноги змокли безнадійно: кросівки можна було б викручувати, знизу до колін штані не мокрі, а дуже, як серветки, вологі. Все це мокре й холодне, і воно торкається мого тіла, замість захищати від холоду і вологи.
Я прийшов сюди на, як зазначено було в онлайновій програмі, зустріч із Лінор Горалик. Це, як і більшість іменитих авторів на Форумі, скоріше не мій автор, але там, де я багато читаю (у френдфіді), що пишуть люди, яким я довіряю, говорилося про - а отже. Вчергове дивлюсь на годинник, в принципі, часу ще більш-менш достатньо. Але навкруги відбувається щось подивугідне. Як я собі уявляю, Горалик - це авторка російська, тож цілком логічно було би чути довкіл російську мову, натомість з'являється мова німецька - вперше вона зринає з уст чоловіка, який пізніше виявиться Юрком Прохаськом. Тарас Прохасько, що нагадує мені одного з музикантів "Пропалої Грамоти", теж стоїть тут - теж дивно, він, як і Горалик, не мій автор, може навіть і більше, але з якого дива йому іти на подібний захід. Я потроху переходжу в зал. Німецької більшає, і жахливі здогади починають мучити мене. З'являється аудиторія - по-різному відомі і невідомі люди, яких я переважно не знаю. Приходить Таня Савченко - дуже своєрідна і від того по своєму прекрасна авторка із Запоріжжя - це перше лице, побачивши яке я справді радію. Я вже знаю, що скоірше за все це черговий колапс всесвіту, і дедалі ясніше стає - жодної Горалик. Це - тандем-читання двох авторів - однієї жінки, Юдит Герман, з Німеччини, і одного чоловіка, Тараса Прохаська, з України. Ще, звісно, там перекладачі, і модератор. Але це вже деталі.
Я хочу трохи розказати про Юдит Герман. Насправді - жодних біографічних даних (хіба подивитися на листівку з Форуму - це якщо мені, і зробити пару рухів у браузері - це вам). Я не читав її творів. І не певен, що колись зможу дійти до того, щоби їх читати, просто тому, що книг - їх завжди так багато...
От ця жінка, вспокоєна вже, не молода і буйна, і здається, так було завжди, хоча з усього - не так; узяти хоча би репліку про те, що років зо два вона вже зовсім не курить, а раніше доходило до 60 цигарок на день ("три пачки, думаю я, три пачки!.. це ж треба щонайменше мати цигарку кожні 15 хвилин, певно"). І цей спокійний голос. І цей погляд під час читання, спрямований на друкований текст, і водночас - кудись всередину себе. І німецька, яка, знаєте, часто викликає враження різкої і ніби рваної, вона ллється, і стає зрозуміло, що вона завжди так - тече - і все хочеться її вивчити, не знаю, наскільки запізно, але я хочу якось більше наблизитись.

Прохасько - безумовно, дуже енергетично потужний чувак, але, менше з тим, так само навряд чи я його відданий читач, ну, так уже сталось, що більше стає зрозуміло, наскільки багато ми не прочитаємо, то більше хочеться прочитати того, до чого руки не дійшли ще в школі-університеті.

У мене є фото з того вечора (скоро мені набридло носити за собою камеру, ці, знаєте, дощі), але воно у апараті, а батарейки сіли, тож спробую показати вам її по-львівськи у наступних постах. А поки - ось таке фото з мережі.

Ну, і хто розуміє російську, ось іще кілька слів.

Тільки Тексти

Сьогодні у нашого Автора Альбіни - день народження.
Ми щиро зичимо їй щастя.

А поза тим - коротко про менш важливе: на базі нашого блогу ми вирішили створити он-лайн журнал (поки що один, спробуємо, чи вийде).
Його назва - "Тільки Тексти", тож чекаємо текстів від усіх бажаючих.
Тематика першого номеру - "рання творчість": ми будемо раді отримати від вас твори, які ви писали в ранній та середній школі, можливо, ви пишете їх і зараз - словом, що у вас є раннього? До текстів додайте дитячу фотку і коротку інфу про себе.

Чекаємо на матеріал.
(мій імейл знаходиться на гугль-пошті. перед собачкою - нікнейм)))

Готові обговорити деталі в коментарях.

Мала жіноча проза. Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).

Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.

Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.

Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.

Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.

Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.

Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.

Богдан-Олег Горобчук. Немає жодної різниці

Книга віршів молодого поета Богдана-Олега Горобчука, видана видавництвом "Факт" 2007 року є черговою зенонівською стрілою в доробку автора, фіксацією його доволі стрімкого руху в напрямку до власного стилю, і водночас вона претендує на якесь обособлене місце в українському літературному просторі.
"Поетична-мудрість, розмаїття форм" - можна прочитати в анотації.
Післямова говорить нам, що Богдана-Олега визнано одним із найцікавіших молодих поетів.
Це має значення, якщо читати післямови й передмови, а також анотації до поетичних книжок.
Хоча найголовнішою характеристикою книги віршів є саме вірші. Формальний аналіз поетичних текстів (особливо, але не тільки сучасних) є річчю, на мою думку, невдячною і непотрібною.
Про те, як виглядає книга, я написав у своєму блозі в жж, тут, одже, я зосереджуся на читацьких враженнях.

Найадекватнішим способом оцінки і характеристики поетичних творів завжди є бінарне "сподобалося - не сподобалося", з наборами додаткових вальорів і градацій.
Мені - сподобалося. Я читав цю книгу місяці два, з перервами на свята і писання власних текстів (мені Горобчукові тексти заважали писати, це правда, але не тому, що вони погані чи гарні - просто вони були на той момент "в іншому настрої"), в транспорті й під час обідньої перерви, вдома - малими порціями ввечері і вранці, намагаючись не змішувати настрої і враження у якийсь незрозумілий коктейль - втім, при такому темпі стає ще більше зрозуміло, що кожен з нас завжди розповідає одну й ту саму історію, більш чи менш вдало, більш чи менш цікаво, більш чи менш зрозуміло й різноманітно.
Книги Горобчука, побудовані з претензією на складну композицію, архітектоніку (не побоїмося цього малознайомого слова), насправді схожі на джазову тему, що розвивається, вар'юється, іде по висхідній, але ще не досягла кульмінації. Аплодисменти попереду.
Але я можу впізнати тут і самвидавівські тексти, і "Я застудив серце" - тут немає, можливо, тільки хлопчика у беретці, якого я колись бачив в Ірпені (це він роздавав оті безкінечні складанки), і ще мені здається, немає "міста в моєму тілі" - іншої книги про оптимізм безвиході.
Тобто, щоби ця книга не дивувала, варто просто знати автора, чути, як він читає свої тексти, як переживає свою буденність, як, як, варто, треба... І тому я не раджу її читати всім підряд.
Автор не стільки опирається на зовнішню традицію, яка переважно має забугорне коріння, скільки на якусь власну, внутрішню, і цьому внутрішньому руху він слідує, вдаючися до мімезису, мімікрії, до іронії й пародії (у "Місті в моєму тілі"), та гумору - в "Немає жодної різниці".
З усього видно, мені важко щось сказати про цю книгу "саму по собі" - я напевно, багато читаю, і мої враження значною мірою залежать від контексту.
Але мені здається, що ця книга пасує до читання довгими зимовими вечорами, до неквапного відпочинку чи довгої подорожі (коли ці вірші можна читати лежачи на полиці, між дрімотою, позираючи на безлюдні краєвиди за вікном).
Гадати б я не дуже радив, не тільки цією збіркою - поезією взагалі: не так цікаво.
Проте Богдан-Олег пропонує інші, не менш цікаві ігри.
Його тексти можна переживати за допомогою різних механізмів <читання>: традиціні методики не допомагають, точніше, дають нульовий результат (від чого - "нерозуміння", а часом і "неприйняття"), одначе, варто спробувати принаймні спосіб, описаний в три-чотири томнику української літератури минулого століття "Українське слово" - а саме там, де читач переказує свій шлях крізь один із сонетів Емми Андієвської.

Політайте за Горобчуковими комахами - це може бути цікаво.