Книга вихідного дня: Андрій Макаревич

Я тут вирішив започаткувати нову рубрику (і тег, відповідно) - "книга вихідного дня". Про такі, невеликого розміру книги, схожі на стакан сємєчєк. Категорія не всеохватна, проте - я так колись із Харкова до Полтави прочитав на вокзалі ж придбану книжку Анаїс Нін.
А цього разу я прочитав "Занимательную наркологию" Андрія Макаревича.

Проснувшись утром настолько, чтобы шевелиться, но не настолько, чтобы открыть глаза, Гуля тянулся к пачке. Во мне всегда в эти минуты просыпался садист, и я отодвигал пачку сантиметров на пятнадцать. Гулина рука находила пустоту, на лице отражалось детское изумление, но глаза не открывались. Лапка тянулась дальше, я отодвигал "Беломор" к самому краю, выражение изумления сменялось легкой обидой, но глаза не открывались! В конце концов, мне становилось страшно, что мой друг так и не проснется без затяжки и навсегда останется в коме, я подпихивал пачку к руке, рука с неожиданной ловкостью выуживала оттуда папиросину, вставляла ее в рот, зажигалка щелкала, Женечка глубоко затягивался и - открывал глаза.

Андрій Макаревич написав цю книгу тому, що... ну, я не знаю, чому він її написав. Об'єктивно, вона не залишає після себе якихось емоцій (на відміну від невеликих розповідей Анаїс Нін). При цьому відомий музикант і діяч - добрий оповідач, нашим би молодим авторам так легко писати. Ця розповідь - ні про що. Вона - дзеркало ситуації, в якій перебуває значна частина населення колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, але якщо ви не випиваєте час від часу (я от - випиваю), краще не починайте читати, бо там вас нічого не торкне "за живе". Книжка ця і призначена більше не на книжників, а на людей "доброї волі", які люблять провести свій час із чаркою в руці у приємній компанії. І в цьому сенсі вона - безумовно, найкращий подарунок - менш екстравагантний, ніж словник матюків, скажімо, але так само "дорогий" тільки в якості прив'язки до спогадів про саму подію (а також інші, алкогольного та ненормативного походження, події).
Як на мене - суміш приємного і абсолютно даремного.

Прочитати, поставити на полицю. В моєму випадку - повернути другові. Зі словами вдячності, безумовно. Але без бажання мати таку книгу чи перечитувати її. Слава Богу, вона на це й не претендує. Хоча залишає певні спогади, які абсолютно не зринають, щоправда, зараз, але, здається, про щось таке ми говорили в супермаркеті, вибираючи собі бакалію.

Джон Натан: Місіма: хоча би раз

"Я починаю з великим хвилюванням...", уявляв я собі початок посту про книгу Джона Натана "Місіма: біографія" тиждень тому.
Тепер, коли хвилювання минуло, розчинившись у щоденності, можна писати про книгу і про враження, про все те, що тримало мене протягом читання.

Джон Натан у передмові до значно пізнішого (але, звісно, не того, прочитаного мною) перевидання біографії зазначав, що його бачення трохи змінилось, але в корені лишилось тим самим: еротизований Місімою потяг до смерті і привів його до специфічного "націоналізму", і дії, яку називають "спробою перевороту" - апріорі мистецького жесту, який мав на меті не так досягнення певних результатів, як сеппуку.

Втім, як казали колись по радіо, "ми любимо його не тільки за це".

Перші 50 сторінок я читав у стані, близькому до шоку: інша культура з її відторгненням чужого, навіть у переказі американського японіста, інший світ - не такий інший, як світ кожного, хто їде зі мною разом у метро, інша ментальність, інші культурні й історичні традиції, які призвели до передумов, котрі породили умови, з яких, відповідно, постав Місіма.
Книгу витримано в класичному ключі, і це добре: від народження до смерті героя (Місіми) Натан більшою мірою відсторонено сповіщає нам, що зробив, кого знав, з ким бачився, що відбувалось, даючи досить широкий контекст, і не забуваючи нагадати про те хворобливе ставлення до смерті, яке, будучи всуціль японським, водночас належало тількі Місімі.

Попри наявність в тексті безкінечних посилань на деталі, що теж добре, Місіма все одно залишається таким, яким його знають: self-made God. Людина, що з підліткового віку нездорово багато працювала над текстами; навіть всі ці традиції на зразок гуртків і уводин до літератури через журнали; навіть Кавабата (а потім Кендзабуро Ое).
Неймовірна, ні з чим не порівнювана воля Місіми.
Перипетії й колізії літературного життя: боротьба за власне письменство (з вищою школою і службою - з волею батька) публікація першої книги в 1945 році, зміни курсу, злети і падіння популярності серед молоді, чіткі графіки роботи - неймовірна жорстокість, яку проявляє до себе Місіма, не стільки навіть вирощуючи на тілі м'язи, скільки структуруючи процес: "щомісяця він оселявся в готелі, де протягом кількох ночей працював над п'єсами для театру"... "щодня він прокидався... ішов на тренування... зустрічався...", "але гості знали, що розходитимуться об одинадцятій: Місіма мав іще працювати" (за дослівність я не поручуся, але ви зрозумієте, про що я, якщо).

Книга не показує нам супер-героя, нічому нас не навчає, єдине, про що хотів сказати автор, він чітко акцентував на початку розповіді (і в цьому - у тому, що автор щось хотів нам сказати - і пролягає відмінність нехудожньої літератури).

Якби я писав до цієї біографії анотацію, в кінці було би написано: "для всіх, хто цікавиться Місімою, Японією, самогубством".

Словом, ця книга поєднала красиве (Місіму) і корисне (гарно написану біографію - можна уявити собі, що це за труд), читати її варто, якщо вас цікавить тема, хоча би раз в житті.
І обов'язково дивіться кіно "Місіма: життя в чотирьох розділах". Хоча би раз.


Після діалогу з Альбіною я вирішив залишити все як є, додам тільки ось що:
книгу цю купив я на предметі, добре знаючи, хто такий Юкіо Місіма.
Для тих, хто не в курсі:
Англомовна стаття на Вікіпедії.
Російськомовна стаття на тому ж ресурсі.
Українські переклади на авторському сайті перекладача Ігора Дубінського.

Як завжди, чекаємо коментарів.