Stories from the City, Stories from the Sea: предмет

"Я починаю з великим хвилюванням...", уявляв я собі початок посту про книгу Джона Натана "Місіма: біографія" тиждень тому.
Тепер, коли хвилювання минуло, розчинившись у щоденності, можна писати про книгу і про враження, про все те, що тримало мене протягом читання.

Джон Натан у передмові до значно пізнішого (але, звісно, не того, прочитаного мною) перевидання біографії зазначав, що його бачення трохи змінилось, але в корені лишилось тим самим: еротизований Місімою потяг до смерті і привів його до специфічного "націоналізму", і дії, яку називають "спробою перевороту" - апріорі мистецького жесту, який мав на меті не так досягнення певних результатів, як сеппуку.

Втім, як казали колись по радіо, "ми любимо його не тільки за це".

Перші 50 сторінок я читав у стані, близькому до шоку: інша культура з її відторгненням чужого, навіть у переказі американського японіста, інший світ - не такий інший, як світ кожного, хто їде зі мною разом у метро, інша ментальність, інші культурні й історичні традиції, які призвели до передумов, котрі породили умови, з яких, відповідно, постав Місіма.
Книгу витримано в класичному ключі, і це добре: від народження до смерті героя (Місіми) Натан більшою мірою відсторонено сповіщає нам, що зробив, кого знав, з ким бачився, що відбувалось, даючи досить широкий контекст, і не забуваючи нагадати про те хворобливе ставлення до смерті, яке, будучи всуціль японським, водночас належало тількі Місімі.

Попри наявність в тексті безкінечних посилань на деталі, що теж добре, Місіма все одно залишається таким, яким його знають: self-made God. Людина, що з підліткового віку нездорово багато працювала над текстами; навіть всі ці традиції на зразок гуртків і уводин до літератури через журнали; навіть Кавабата (а потім Кендзабуро Ое).
Неймовірна, ні з чим не порівнювана воля Місіми.
Перипетії й колізії літературного життя: боротьба за власне письменство (з вищою школою і службою - з волею батька) публікація першої книги в 1945 році, зміни курсу, злети і падіння популярності серед молоді, чіткі графіки роботи - неймовірна жорстокість, яку проявляє до себе Місіма, не стільки навіть вирощуючи на тілі м'язи, скільки структуруючи процес: "щомісяця він оселявся в готелі, де протягом кількох ночей працював над п'єсами для театру"... "щодня він прокидався... ішов на тренування... зустрічався...", "але гості знали, що розходитимуться об одинадцятій: Місіма мав іще працювати" (за дослівність я не поручуся, але ви зрозумієте, про що я, якщо).

Книга не показує нам супер-героя, нічому нас не навчає, єдине, про що хотів сказати автор, він чітко акцентував на початку розповіді (і в цьому - у тому, що автор щось хотів нам сказати - і пролягає відмінність нехудожньої літератури).

Якби я писав до цієї біографії анотацію, в кінці було би написано: "для всіх, хто цікавиться Місімою, Японією, самогубством".

Словом, ця книга поєднала красиве (Місіму) і корисне (гарно написану біографію - можна уявити собі, що це за труд), читати її варто, якщо вас цікавить тема, хоча би раз в житті.
І обов'язково дивіться кіно "Місіма: життя в чотирьох розділах". Хоча би раз.

Після діалогу з Альбіною я вирішив залишити все як є, додам тільки ось що:
книгу цю купив я на предметі, добре знаючи, хто такий Юкіо Місіма.
Для тих, хто не в курсі:
Англомовна стаття на Вікіпедії.
Російськомовна стаття на тому ж ресурсі.
Українські переклади на авторському сайті перекладача Ігора Дубінського.

Як завжди, чекаємо коментарів.

В принципі, я не великий любитель книг (журналів), в яких під однією обкладинкою опиняються російська і українська мови - але така вже всі навколо білінгви (і всі всередині теж) - нікуди не подінешся. І розбирати тут, які є ареали і займатися всякого роду публіцистикою я не збираюся.

Так сталося, що саме сьогодні, 8 березня, я дочитав книгу під назвою "8" - антологію того, що упорядники і видавці ("Буква і Цифра") назвали жіночою мережевою прозою.
Жіноча мережева - це якраз скоріше не визначення того, що в книзі, а принцип вибірки. За статтю і джерелом пошуку текстів. А позаяк вибірка відбувалась в Україні, і до якісних параметрів мова не належала, читач отримав 4 україномовних авторки, 4 - російськомовних.

А так - це звичайна, різнопланова і різноякісна проза, написана жінками. В ній немає нічого суто "мережевого". Проте повно того, що називають у прозі "жіночим" (відтак провокуючи безкінечні дискусії навколо теми, чи буває проза тільки гарна і погана, чи вона ще буває чоловіча і жіноча), - кожна авторка реалізовує свій концепт під назвою "жінка в літературі", від чого стає інколи моторошно, але загалом - досить приємно.

Що характерно - книга читається легко.

Тобто тут повно жінок, і ось маємо добірку досить коротких і різних текстів. Антології легко читати, значно легше, ніж писати про них. Тому що докупи їх тримає переважно якась узагальнююча ідея (та сама, що лягає в основу вибірки), фактор класифікації: він дозволяє з безлічі текстів обрати саме якісь для публікації.
А всередині - 8 дівчат, які пишуть зовсім по-різному.
І щоби не сказати просте "спасібо", давайте я дам по репліці про кожну і від кожної:

1. Шиламила:
Це така проза на рівні десь між "Антологією самвидаву" і оповіданнями з гарних глянцевих журналів - есеїстично (тобто майже ні про що, але все-таки про щось), зі смаком, з інтригою і... соціальністю. Це така література, яка залишається літературою, попри всі свої тяжіння до сьогодення (публіцистики) і простої філософоподібної розмазні (те, що називається есеїстикою). Сюжет є. І інтриги до нього прикручені добряче - не захоплює дух, а просто от виникає задоволення, як від гарних меблів, у яких зручно сидіти. З однієї цієї авторки вийшла би книга, якій могла би позаздрити Вікторія Токарєва.

"My name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тільки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98".

2. Цитрусова:
Сама по собі Цитрусова - це бренд. Тобто це можна навіть не читати, але знати, що це там є - обов'язко, так само як мало хто їздив на "Бентлі", але всі знають, що "Бентлі" - це дуже круто. Балансуючи між сюреалістичним сновидством, фантасмагоріями і маячнею божевільної, вона з легкістю пише про побут, оздоблюючи текст численими деталями, можна сказати - вона виписує текст, від першої, звісно ж, особи, яка одразу асоціюється з авторкою - так, це вона, Цитрусова, саме вона, хто ж іще? При цьому їй вдається зберегти дистанцію між цим образом і реальною людиною, якій, суто в силу особистого захоплення, хочеться побажати побільше щастя.

"Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.
Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзаготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців".

3. Тани Флинт:
Це така собі, "чисто жіноча", але більше - столична щоденникова проза, яка розповідає про те, як переживає і живе успішна жінка в умовах сучасного міста. Трохи романтична, трохи закохана: ось такі мені подобаються чоловіки, ось такі я бачу сни, і головне - ось так я відчуваю. Відчуваю це життя. Відчуваю - і за словом до кишені не полізу.

"Да, в таком ключе я могла бы додуматься до высочайших мыслей, дописать диссертацию и, в конце концов, получить Нобелевскую премию мира, если бы меня, конечно, не пристрелила раньше какая-нибудь радикальная украинская феминистка".

4. Сокира:
Це мені найбільше сподобалось, чесно. Це найкраще, що там. Для мене. Тому цитат не буде. Як і стандартної репліки. Просто так. Максимум, який можу сказати, це те, що заради кількох слів про цей текст я притарабанив-таки з дому батьків антологію японської фантастики (і забув прихопити антологію жіночої японської прози). Але вирішив нічого не писати, щоб не перебрехати часом. Таке :)

5. Пані Груня:
Пані Груня - це найбільший письменник серед авторок книги. Людина, яка розповідає абсолютно нову історію з побуту, в якому ми всі живемо, і немає відчуття впізнавання (ні радісного, ні безрадісного), і немає сумнівів: світ твориться разом з нашими враженнями, купно: "у вас ніколи не виникало враження?" - аякже, виникало, навіть якщо не виникало ніколи. Не потребують ці тексти ні коментарів, ні оцінки. Вони є, які є. І може, саме тому їх не може бути багато. Дуже добре написано. Виписано. Прописано. І це, напевно, найменш "жіноча" проза книги. А може, найбільш - в залежності від.

"На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника "вам єщьо рожать!", що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне".

6. Настасья Черепкова:
Мені, як чоловікові (не зважаючи на те, що я теж читач), дається нагода потрапити на дєвішнік - парад образів, які от, є прикладом справжньої жіночої дружби. Трохи алкоголю (це теж майже всюди), трохи сьогодення, трохи соціальності - і ось готовий коктейль, який називається коротким оповіданням, яке ніколи б не опублікували в журналі для чоловіків, хоча, можливо, і в журналі для жінок його би не публікували - занадто мало глянцю, занадто багато всього іншого. І таке риторичне питання - замість моралі в кінці.

"Твердим каждый свое, каждому по ступеньке, по клетушке, по квадратику. Город зажимает нас в тиски на каждом углу. Радости и горести запиваем все тем же полусухим или крепленым, пустыми бутылками и окурками метим свои пути".

7. МС Юлька:
Досить агресивно, досить незвично (в плані сексуальності, скажімо), і дуже філологічне, чомусь так здалося. І не те, щоби навіть філологічне - якесь словоцентричне, такі собі от іграшки зі словами, які виступають тлом для розповіданої історії. Що далі просуваємося в репліках, то менше залишається несказаного - щось же ж їх об'єднує, крім обкладинки, цих жінок. І щось залишається суто індивідуальним - фасетність оповіді авторки, нелінійна (ну ладно, ладно вже...) удавана цілісність оповіді, і попри моє неприйняття оцих словесних викрутасів (дуже вже багато в цьому "все це було", на мою думку) - дуже щира, емоційна пристрасність (яку, на відміну від банальності словоблуду, не хочеться відчитувати - а раптом це правда?). Ну і кінець - в дусі поезії бітників.

"А в тот момент, когда кривая пульса
Превратится в прямую - меня захлестнет
Неконтролируемая волна нежности,
И я уйду под воду".

8. Ир Ши:
От чого я ще не сказав про "російськомовний сектор" книжки - я російською і спілкуюсь багато, і читаю, але спілкуюсь в основному по роботі (і на роботі, хоча не тільки), а читаю переважно перекладну літературу (ну і російську - мовою оригіналу, але там сприйняття змінюється), і це останнє дало несподіваний результат: я помітив, що читаю російські тексти як певні переклади, ніби з певної дистанції до іншої культури - і так, на тому самому просторі це інша мовна культура, про яку мені, попри щоденне побутове вживання, не так і багато відомо. Наприкінці книжки опинилась авторка, яку, здалося, я читав найдовше - найбільш лірична, найменш логічна у своїй прозі, вона теж нагадала мені японське - бо саме там, коло текстів про Банану Йосімото, я прочитав словосполучення "нерефлексійна проза". Вони різні, звісно, ці авторки, але от тут - немає ані соціальності, ані сюру, ані моралі - а може, це все навіяно таким трохи відстороненим місцями письмом і згадкою про Муракамі (який, до речі, мені не подобається). І я нічого не можу сказати загалом. Сподобалось. Або ні. Але скоріше - так. А може - ні.

"Мы шли-шли - я где-то там уже давно в его ботинках - прошли тысячи секунд с тех пор, как он предложил. И он сказал вдруг: "Саша, Вова, Алеша, Алеша, Сережа, Женя, Илья, Кирилл, Юра, Сережа, Гена, Саша, Андрей, Гена-Гена, Игорь, Саша, Саша, Саша". И еще несколько имен. А ведь эти имена - сетка метаний на верхней линии моей ладони. Столько невероятных историй любви".

Цитати я не підбирав навмисно - і ось, отримав такі ілюстрації, без контексту. За контекстом - прошу до книги.

Напевно, річ у тім, що незалежно від літератури, наше життя було би значно нуднішим без гри статей. І в цій пропозиції, яка читається "жіноча проза" - чергові запросини до гри.
Гарна книжка, словом, що й казати. Не книга книг, але я радий, що вона потрапила до моєї бібліотеки.
Це та сама, що фігурувала запакованою в одному з попередніх постів (лінк давати не буду)
А от в магазинах її зараз не купиш - лишились тільки останні примірники на "Предметі" (а ось і лінк).

Дівчата, авторки й чительниці, подруги й колеги - не так важливо, що це за день, але як уже маю привід вас привітати, то радо користуюсь: ви молодці! Молодиці :)