Показ дописів із міткою проза. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою проза. Показати всі дописи

субота, березня 08, 2008

Вісім. Жіноча мережева проза

В принципі, я не великий любитель книг (журналів), в яких під однією обкладинкою опиняються російська і українська мови - але така вже всі навколо білінгви (і всі всередині теж) - нікуди не подінешся. І розбирати тут, які є ареали і займатися всякого роду публіцистикою я не збираюся.

Так сталося, що саме сьогодні, 8 березня, я дочитав книгу під назвою "8" - антологію того, що упорядники і видавці ("Буква і Цифра") назвали жіночою мережевою прозою.
Жіноча мережева - це якраз скоріше не визначення того, що в книзі, а принцип вибірки. За статтю і джерелом пошуку текстів. А позаяк вибірка відбувалась в Україні, і до якісних параметрів мова не належала, читач отримав 4 україномовних авторки, 4 - російськомовних.

А так - це звичайна, різнопланова і різноякісна проза, написана жінками. В ній немає нічого суто "мережевого". Проте повно того, що називають у прозі "жіночим" (відтак провокуючи безкінечні дискусії навколо теми, чи буває проза тільки гарна і погана, чи вона ще буває чоловіча і жіноча), - кожна авторка реалізовує свій концепт під назвою "жінка в літературі", від чого стає інколи моторошно, але загалом - досить приємно.

Що характерно - книга читається легко.

Тобто тут повно жінок, і ось маємо добірку досить коротких і різних текстів. Антології легко читати, значно легше, ніж писати про них. Тому що докупи їх тримає переважно якась узагальнююча ідея (та сама, що лягає в основу вибірки), фактор класифікації: він дозволяє з безлічі текстів обрати саме якісь для публікації.
А всередині - 8 дівчат, які пишуть зовсім по-різному.
І щоби не сказати просте "спасібо", давайте я дам по репліці про кожну і від кожної:

1. Шиламила:
Це така проза на рівні десь між "Антологією самвидаву" і оповіданнями з гарних глянцевих журналів - есеїстично (тобто майже ні про що, але все-таки про щось), зі смаком, з інтригою і... соціальністю. Це така література, яка залишається літературою, попри всі свої тяжіння до сьогодення (публіцистики) і простої філософоподібної розмазні (те, що називається есеїстикою). Сюжет є. І інтриги до нього прикручені добряче - не захоплює дух, а просто от виникає задоволення, як від гарних меблів, у яких зручно сидіти. З однієї цієї авторки вийшла би книга, якій могла би позаздрити Вікторія Токарєва.

"My name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тільки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98".


2. Цитрусова:
Сама по собі Цитрусова - це бренд. Тобто це можна навіть не читати, але знати, що це там є - обов'язко, так само як мало хто їздив на "Бентлі", але всі знають, що "Бентлі" - це дуже круто. Балансуючи між сюреалістичним сновидством, фантасмагоріями і маячнею божевільної, вона з легкістю пише про побут, оздоблюючи текст численими деталями, можна сказати - вона виписує текст, від першої, звісно ж, особи, яка одразу асоціюється з авторкою - так, це вона, Цитрусова, саме вона, хто ж іще? При цьому їй вдається зберегти дистанцію між цим образом і реальною людиною, якій, суто в силу особистого захоплення, хочеться побажати побільше щастя.

"Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.
Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзаготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців".


3. Тани Флинт:
Це така собі, "чисто жіноча", але більше - столична щоденникова проза, яка розповідає про те, як переживає і живе успішна жінка в умовах сучасного міста. Трохи романтична, трохи закохана: ось такі мені подобаються чоловіки, ось такі я бачу сни, і головне - ось так я відчуваю. Відчуваю це життя. Відчуваю - і за словом до кишені не полізу.

"Да, в таком ключе я могла бы додуматься до высочайших мыслей, дописать диссертацию и, в конце концов, получить Нобелевскую премию мира, если бы меня, конечно, не пристрелила раньше какая-нибудь радикальная украинская феминистка".


4. Сокира:
Це мені найбільше сподобалось, чесно. Це найкраще, що там. Для мене. Тому цитат не буде. Як і стандартної репліки. Просто так. Максимум, який можу сказати, це те, що заради кількох слів про цей текст я притарабанив-таки з дому батьків антологію японської фантастики (і забув прихопити антологію жіночої японської прози). Але вирішив нічого не писати, щоб не перебрехати часом. Таке :)

5. Пані Груня:
Пані Груня - це найбільший письменник серед авторок книги. Людина, яка розповідає абсолютно нову історію з побуту, в якому ми всі живемо, і немає відчуття впізнавання (ні радісного, ні безрадісного), і немає сумнівів: світ твориться разом з нашими враженнями, купно: "у вас ніколи не виникало враження?" - аякже, виникало, навіть якщо не виникало ніколи. Не потребують ці тексти ні коментарів, ні оцінки. Вони є, які є. І може, саме тому їх не може бути багато. Дуже добре написано. Виписано. Прописано. І це, напевно, найменш "жіноча" проза книги. А може, найбільш - в залежності від.

"На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника "вам єщьо рожать!", що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне".


6. Настасья Черепкова:
Мені, як чоловікові (не зважаючи на те, що я теж читач), дається нагода потрапити на дєвішнік - парад образів, які от, є прикладом справжньої жіночої дружби. Трохи алкоголю (це теж майже всюди), трохи сьогодення, трохи соціальності - і ось готовий коктейль, який називається коротким оповіданням, яке ніколи б не опублікували в журналі для чоловіків, хоча, можливо, і в журналі для жінок його би не публікували - занадто мало глянцю, занадто багато всього іншого. І таке риторичне питання - замість моралі в кінці.

"Твердим каждый свое, каждому по ступеньке, по клетушке, по квадратику. Город зажимает нас в тиски на каждом углу. Радости и горести запиваем все тем же полусухим или крепленым, пустыми бутылками и окурками метим свои пути".


7. МС Юлька:
Досить агресивно, досить незвично (в плані сексуальності, скажімо), і дуже філологічне, чомусь так здалося. І не те, щоби навіть філологічне - якесь словоцентричне, такі собі от іграшки зі словами, які виступають тлом для розповіданої історії. Що далі просуваємося в репліках, то менше залишається несказаного - щось же ж їх об'єднує, крім обкладинки, цих жінок. І щось залишається суто індивідуальним - фасетність оповіді авторки, нелінійна (ну ладно, ладно вже...) удавана цілісність оповіді, і попри моє неприйняття оцих словесних викрутасів (дуже вже багато в цьому "все це було", на мою думку) - дуже щира, емоційна пристрасність (яку, на відміну від банальності словоблуду, не хочеться відчитувати - а раптом це правда?). Ну і кінець - в дусі поезії бітників.

"А в тот момент, когда кривая пульса
Превратится в прямую - меня захлестнет
Неконтролируемая волна нежности,
И я уйду под воду".

8. Ир Ши:
От чого я ще не сказав про "російськомовний сектор" книжки - я російською і спілкуюсь багато, і читаю, але спілкуюсь в основному по роботі (і на роботі, хоча не тільки), а читаю переважно перекладну літературу (ну і російську - мовою оригіналу, але там сприйняття змінюється), і це останнє дало несподіваний результат: я помітив, що читаю російські тексти як певні переклади, ніби з певної дистанції до іншої культури - і так, на тому самому просторі це інша мовна культура, про яку мені, попри щоденне побутове вживання, не так і багато відомо. Наприкінці книжки опинилась авторка, яку, здалося, я читав найдовше - найбільш лірична, найменш логічна у своїй прозі, вона теж нагадала мені японське - бо саме там, коло текстів про Банану Йосімото, я прочитав словосполучення "нерефлексійна проза". Вони різні, звісно, ці авторки, але от тут - немає ані соціальності, ані сюру, ані моралі - а може, це все навіяно таким трохи відстороненим місцями письмом і згадкою про Муракамі (який, до речі, мені не подобається). І я нічого не можу сказати загалом. Сподобалось. Або ні. Але скоріше - так. А може - ні.

"Мы шли-шли - я где-то там уже давно в его ботинках - прошли тысячи секунд с тех пор, как он предложил. И он сказал вдруг: "Саша, Вова, Алеша, Алеша, Сережа, Женя, Илья, Кирилл, Юра, Сережа, Гена, Саша, Андрей, Гена-Гена, Игорь, Саша, Саша, Саша". И еще несколько имен. А ведь эти имена - сетка метаний на верхней линии моей ладони. Столько невероятных историй любви".

Цитати я не підбирав навмисно - і ось, отримав такі ілюстрації, без контексту. За контекстом - прошу до книги.





Напевно, річ у тім, що незалежно від літератури, наше життя було би значно нуднішим без гри статей. І в цій пропозиції, яка читається "жіноча проза" - чергові запросини до гри.
Гарна книжка, словом, що й казати. Не книга книг, але я радий, що вона потрапила до моєї бібліотеки.
Це та сама, що фігурувала запакованою в одному з попередніх постів (лінк давати не буду)
А от в магазинах її зараз не купиш - лишились тільки останні примірники на "Предметі" (а ось і лінк).

Дівчата, авторки й чительниці, подруги й колеги - не так важливо, що це за день, але як уже маю привід вас привітати, то радо користуюсь: ви молодці! Молодиці :)

субота, лютого 16, 2008

Роберт Шеклі. "Варіанти вибору": фантастичний поп-арт


Читання нетипового Шеклі (а "Варіанти вибору" - це дуже нетиповий Шеклі, взагалі - це нетипова фантастика, і майже не фантастика, як всяка добра фантастика) викликає попервах цілий шквал асоціацій і домислів: скромний багаж відсилає до Керрола (ну, це у багатьох) з його екпериментами над логікою, до Малларме з формалізмом, до напрямку Бодлер-Хакслі, між якими десь має бути ще й Раймон Руссель (це такий ексцентричний дядя початку століття, дуже дивні книги писав), ну а якщо розгортати перспективи в усі боки, не обійтись і без Браяна Олдісса та інших людей з американської університетської експериментальної фантастики, яку часом годилось би назвати лінгво-фантастикою.

Словом, ціла купа народу.

Але читання захоплює. І, чесно кажучи, тупувато-банальне запитання "а чи не курив бува чого наш Роберт?" виникає не один раз, трансформуючись у бажання дізнатись, що саме, і обов'язково спробувати.

Шеклі не перший і єдиний, хто зробив вдалу спробу позбутися притаманної тексту лінійності (кумулятивність, як завжди, нікуди не дінеш), але на відміну від розбудовників так званого "гіпертексту" (Кортасар, Павич), які вирішували це питання за рахунок альтернативної навігації, він просто жбурляє читача в хаос фрагментів, які утворюють послідовність суто формально: сторінка за сторінкою.
Жодного "авторського" прочитання не пропонується: проте ключів достатньо: від антистрес-напою, який герой випиває на початку книги, до дитини, яка грається з віником, в кінці.

Традиційний сюжет редукується до того мінімуму, який ще можна надибати в порнофільмах: все інше - це процес, дія, гра.

"Варіанти вибору" - це не пастиш-колаж, плетиво з ремінісценцій і прямих натяків, ні (хоча може перші абзаци наштовхують на подібні думки). Це зразок того, що можна назвати поп-партом в літературі.
І це - фантастичний поп-арт: щорозділу нам підкидають нові (а інколи, для різноманітності, старі) "популярні", якщо не сказати - популістські рецепти. Все вже було. І не раз.
"Варіанти вибору" - це пародія на письменство.

Цю книгу варто прочитати.
Навіть якщо вам не подобається Шеклі.
Навіть якщо ви не любите фантастику.


Цитата з книги на тамблері: http://mykolan.tumblr.com/post/25724695
Де я взяв цю книгу: http://lib.rus.ec/book/50145
Навів на пошуки ось цей допис: http://urbansheep.livejournal.com/1666561.html


Ну і, що зовсім не стосується теми:
ця книга читається настільки легко, що я читав її з телефону. І дочитав 14.02, коли в офісі раптово вимкнули світло - романтична ситуація з любов'ю до книг :)

понеділок, лютого 04, 2008

Мала жіноча проза. Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).




Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.




Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.




Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.


Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.




Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.



Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.