Фестиваль еротичної поезії «Березневі коти-2008» або посмішка без кота

Ну бо пригадуються окремі посмішки, але загалом образа одного великого еротичного котиська у моїй голові не було витворено. Не літали в повітрі різнойменні частинки, заряджені еротизмом. Здавалось, начебто позбирались, як звикле, ті всі, хто тут пише вірші і притягли з вуха маленьких пухнастих звірят, про яких власне і мали читати. Чимось направду відповідним темі фесту була, здається, лишень Леся Мудрак. Але заледве не кумедно виглядає вже не зовсім молода пані, яка сходить зі сцени зі словами про те, що любить усіх і готова сьогодні тими всіма бути вночі залюбленою.

А взагалі, дивувало те, що не збіглися інші «коти» і що читців було доволі мало. На приїхали на фестиваль ані пан Покальчук, ані Галя Крук, не дотягнув до другуго дня і пан Іздрик. Також не вистував другий анонсований гурт (був лише «Котрабас»), але в афішах із розмальованими голими чуваками назви гуртів і поетів, які мали читати, на щастя, не зазначалися.

Як організатор подібних дійств, завжди, поглядаючи збоку, трохи переймаюся, коли бачу, що когось не зустріли, не поселили або не повідомили, де хто і коли читатиме. По Ужгороду всі гуляли самі по собі, насправді по-котячому. З одного боку, це добре, приїжджі самотужки досліджують місто і робляться самостійніші, з іншого – падає рівень приязні/довіри до організаторів, які ні з ким не панькаються.

За величезну, завислу в повітрі посмішку, не можу не подлякувати гурту з Полтави на ймення «Контрабас», який не готував для цього фестивалю якоїсь особливої, просякнутої еротизном програми. Хлопці просто створили гарну атмосферу. І дуже доречною була пісня про дівчат, принаймні для мене, зануреної у гендерну тематику. Коти були пухнасті, теплі і всеосяжні, коти блукати парками й співали з посмішками. Коти виявились зовсім не лякливими, без страху води... Зійшовши до річки, ми воду торкнули ногами...

Якщо говорити про виставку, то найцікавішим було місце її проведення: як і було зазначено в афішках, це був коридор. Напіввідремонтований, з вмонтованим у стіну старим умивальником, з імпровізованим унітазом на сходах і балконом, який, здається, ось-ось розвалиться.

Спонсором «Березневих котів» була політична партія, тому не дивно, що першого ж літературного вечора линали еротичні поезії про Юлію Тимошенко.

А взагалі хотілося бути чимось враженою, хотілося пошукати в сучукрліт межу між порнографією та еротикою, хотілося вгледіти в цьому обширі нові образи, щойно позбавлені уявою цноти, хотілося текстуальних тіл, їх нових облиячь, і щоб від поетичних рядків таки справді хотілось...

Пісня козла

Десь за тиждень, власне, першого квітня, коли нікому не варто аж надто вірити, стартує черговий онлайновий заокеанський проект - ScriptFrenzy. Для тих, кого не відлякує англійська мова, на титульній сторінці щораз по-новому розповідають, зацікавлюють і пояснюють.
Видима мета гри - протягом квітня написати сценарій, обсягом не менше 100 сторінок.
А тепер - детальніше.
Організатори ігрища трактують сценарій достатньо широко: ви можете писати для кіно і телебачення, коміксів, великої, малої, якої завгодно сцени. Ви можете підготувати екранізацію власного роману, а може, чийогось чужого. Тобто, якщо щось із переліченого (а також всього, що хоч віддалено може нагадувати сценарій) вам колись кортіло зробити - варто починати.

Переможцями автоматично (обсяг рахують роботи) стають усі, хто добіг до фініша.
Вам кажуть, що ви молодець. Грошей - не дають. Працевлаштування не обіцяють.

Навіщо ж тоді це все?

Сто сторінок - це насправді не грубий том, від думки про який починають підгинатися коліна. Це всього лише чотири сторінки. Щодня. Протягом місяця. Можливо, вам колись ввижалося щось таке - кліп, фільм, театральна вистава, балет, зрештою, серіал по телебаченню. Можливо, навіть хотілося щось таке зробити. Але більшість із нас біжить крізь життя, лише зрідка озираючись, і ці всі бажання так і лежать десь в найдальшій шухляді внутрішньої картотеки - "немає часу", "немає натхнення". Але часу і натхнення не буває ніколи. А чотири сторінки - це насправді несмертельно. Попри великі напруження щоденно у нас випадає достатьно часу на різні завтики, щоби викроїти з них той "недосяжний" час.

Наступне, що відлякує користувачів ex-USSR, це зовсім не іноземна мова інтерфейсу (це якраз не повинно нікого лякати, бачили вже). Чомусь більшості ввижається, що фініш зі ста сторінками - це автор із завершеним "творінням" на руках. Правки, правки, ще раз правки, сумніви, каравани думок, що ніяк не дійдуть крізь пустельний аркуш (хоча б і умовний) до якоїсь більш-менш осяжної мети. Насправді, це зовсім не так. Головна задача, яку ставлять перед собою організатори - підштовхнути вас до процесу. І на виході ви матимете чернетку, досить велику, щоби можна було викроїти з неї нормальний твір. Тобто, можливо, ви геній працездатності, подібний до Місіми, але скоріше за все це не так. І мати на руках чернетку - це великий успіх у боротьбі проти прокрастинації, цього вічного "я подумаю про це завтра".

Я от хочу спробувати. Думаючи над тим, яку задачу собі поставити, я схиляюсь до театру. Ніфіга я не бачу перед собою телесценарію, екранізації тощо. А театр - це щось таке, що спокушає мене наблизитися, торкнутися. Але сто сторінок для театральної п'єси - це дуже багато. Більше, ніж потрібно. Це якраз дозволило мені зрозуміти, що викидати, вирізати, перекомпоновувати і робити кінцевий продукт я буду потім. А протягом квітня я писатиму.
Драма, в моєму розумінні - один з найбільш жорстких у правилах і структурований рід літератури. Тут не може бути внутрішнього монологу, який ніколи не закінчується. Ти тримаєш перед собою потенційного глядача, думаєш, як змусити його реагувати, як зберегти його увагу і зацікавлення, якими діями зв'язати простір і час таким чином, щоби...

І пишеш.

Це досить просто: зайти, зареєструватися, і спробувати.

Презентація літературно-мистецького видання "ТРИ" у Львові

17 травня. "Лялька". Троянди і кулемети
Перший постріл, так би мовити. Ні, звісно, в повітря; звичайно, ми нікого не вбили. «Guns&Roses» співали тихо, але гадаю, їх можна було впізнати.

Це ті моменти, коли нас слухають. Ми показуємо, і нас сприймають. Люди відчитують образи, вони стають сумними або посміхаються. За ті моменти я не можу їм, глядачам, слухачам, рецепієнтам, хто б вони не були, не дякувати.

Дмитрик тричі, не на біс, а через проблеми зі звуком і світлом, починав читати «Мало місця на диску С» і в залі усі вмирали. Коли вийшов, повільно випустивши в напрямку мікрофона цигарковий дим, Дмитрик у чорній сукні, з величеньким черевцем, посьорбуючи шампана, вагітний Дмитрик, який проказав «Я – Альбіна Позднякова» – люди вже починалися порскати зо сміху.

Роман Рудюк також був чарівною панною, візуально навіть іще чарівнішою за свого молодшого колегу, позаяк не тільки вбрався, але й взувся в жіноче і дефілював сценою на жіночих підборах.

І чомусь не йде з голови віршик Сашка Ушкалова:

згадуй, як її волосся пахло дитинством
перепливай чужі океани на плоті з
бамбуку
слухай слова, що зриваються з губ, немов альпіністи
і вкотре
доводь собі, що любов — сука

А взагалі у проекті брали участь з чоловічого боку: Микола Леонович (Полтава-Київ), Владислав Волочай (Київ), Павло Коробчук (Луцьк-Київ), Cашко Ушкалов (Харків), Дмитро Лазуткін (Київ), Максим Лижов (Київ),

з жіночого боку: Катерина Бабкіна (Київ), Катерина Калитко (Вінниця), Оксана Васьків (Львів), Ірина Шувалова (Київ), Альбіна Позднякова (Львів), Катерина Оніщук (Львів).

Газетка двостороння, тому «чоловічий і жіночий боки» використані у прямому сенсі.Читали, щоправда, дещо інші люди (вище згадувані Роман Рудюк, Дмитро Шегда, Катя Оніщук, я і Оксана Васьків), бо, по-перше, відстань між містами не дозволяла багатьом поетам до Львова приїхати, по-друге, на мою думку, не з усіх поетів добрі читці, і, по-третє, ми тут трохи помінялися гендерними ролями, себто хлопці читали жіночі тексти і навпаки.

Ну і не можу не подякувати Юркові Синенькому за надану можливість видання «ТРИ» презентувати в рамках його проекту «ІнстинQти».

Не надто добре читати поезії з одними, а пити з іншими, але все одно було файно. Вечір завершувався в «Криївці», уже без поетів (троянд?), але таки з кулеметами (ну є в них там якась зброя, яку мені як пацифістці страшно до рук брати).

Фото Анни Гайдай.