Фестиваль еротичної поезії «Березневі коти-2008» або посмішка без кота

Ну бо пригадуються окремі посмішки, але загалом образа одного великого еротичного котиська у моїй голові не було витворено. Не літали в повітрі різнойменні частинки, заряджені еротизмом. Здавалось, начебто позбирались, як звикле, ті всі, хто тут пише вірші і притягли з вуха маленьких пухнастих звірят, про яких власне і мали читати. Чимось направду відповідним темі фесту була, здається, лишень Леся Мудрак. Але заледве не кумедно виглядає вже не зовсім молода пані, яка сходить зі сцени зі словами про те, що любить усіх і готова сьогодні тими всіма бути вночі залюбленою.

А взагалі, дивувало те, що не збіглися інші «коти» і що читців було доволі мало. На приїхали на фестиваль ані пан Покальчук, ані Галя Крук, не дотягнув до другуго дня і пан Іздрик. Також не вистував другий анонсований гурт (був лише «Котрабас»), але в афішах із розмальованими голими чуваками назви гуртів і поетів, які мали читати, на щастя, не зазначалися.

Як організатор подібних дійств, завжди, поглядаючи збоку, трохи переймаюся, коли бачу, що когось не зустріли, не поселили або не повідомили, де хто і коли читатиме. По Ужгороду всі гуляли самі по собі, насправді по-котячому. З одного боку, це добре, приїжджі самотужки досліджують місто і робляться самостійніші, з іншого – падає рівень приязні/довіри до організаторів, які ні з ким не панькаються.

За величезну, завислу в повітрі посмішку, не можу не подлякувати гурту з Полтави на ймення «Контрабас», який не готував для цього фестивалю якоїсь особливої, просякнутої еротизном програми. Хлопці просто створили гарну атмосферу. І дуже доречною була пісня про дівчат, принаймні для мене, зануреної у гендерну тематику. Коти були пухнасті, теплі і всеосяжні, коти блукати парками й співали з посмішками. Коти виявились зовсім не лякливими, без страху води... Зійшовши до річки, ми воду торкнули ногами...

Якщо говорити про виставку, то найцікавішим було місце її проведення: як і було зазначено в афішках, це був коридор. Напіввідремонтований, з вмонтованим у стіну старим умивальником, з імпровізованим унітазом на сходах і балконом, який, здається, ось-ось розвалиться.

Спонсором «Березневих котів» була політична партія, тому не дивно, що першого ж літературного вечора линали еротичні поезії про Юлію Тимошенко.

А взагалі хотілося бути чимось враженою, хотілося пошукати в сучукрліт межу між порнографією та еротикою, хотілося вгледіти в цьому обширі нові образи, щойно позбавлені уявою цноти, хотілося текстуальних тіл, їх нових облиячь, і щоб від поетичних рядків таки справді хотілось...

Книга вихідного дня: Андрій Макаревич

Я тут вирішив започаткувати нову рубрику (і тег, відповідно) - "книга вихідного дня". Про такі, невеликого розміру книги, схожі на стакан сємєчєк. Категорія не всеохватна, проте - я так колись із Харкова до Полтави прочитав на вокзалі ж придбану книжку Анаїс Нін.
А цього разу я прочитав "Занимательную наркологию" Андрія Макаревича.

Проснувшись утром настолько, чтобы шевелиться, но не настолько, чтобы открыть глаза, Гуля тянулся к пачке. Во мне всегда в эти минуты просыпался садист, и я отодвигал пачку сантиметров на пятнадцать. Гулина рука находила пустоту, на лице отражалось детское изумление, но глаза не открывались. Лапка тянулась дальше, я отодвигал "Беломор" к самому краю, выражение изумления сменялось легкой обидой, но глаза не открывались! В конце концов, мне становилось страшно, что мой друг так и не проснется без затяжки и навсегда останется в коме, я подпихивал пачку к руке, рука с неожиданной ловкостью выуживала оттуда папиросину, вставляла ее в рот, зажигалка щелкала, Женечка глубоко затягивался и - открывал глаза.

Андрій Макаревич написав цю книгу тому, що... ну, я не знаю, чому він її написав. Об'єктивно, вона не залишає після себе якихось емоцій (на відміну від невеликих розповідей Анаїс Нін). При цьому відомий музикант і діяч - добрий оповідач, нашим би молодим авторам так легко писати. Ця розповідь - ні про що. Вона - дзеркало ситуації, в якій перебуває значна частина населення колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, але якщо ви не випиваєте час від часу (я от - випиваю), краще не починайте читати, бо там вас нічого не торкне "за живе". Книжка ця і призначена більше не на книжників, а на людей "доброї волі", які люблять провести свій час із чаркою в руці у приємній компанії. І в цьому сенсі вона - безумовно, найкращий подарунок - менш екстравагантний, ніж словник матюків, скажімо, але так само "дорогий" тільки в якості прив'язки до спогадів про саму подію (а також інші, алкогольного та ненормативного походження, події).
Як на мене - суміш приємного і абсолютно даремного.

Прочитати, поставити на полицю. В моєму випадку - повернути другові. Зі словами вдячності, безумовно. Але без бажання мати таку книгу чи перечитувати її. Слава Богу, вона на це й не претендує. Хоча залишає певні спогади, які абсолютно не зринають, щоправда, зараз, але, здається, про щось таке ми говорили в супермаркеті, вибираючи собі бакалію.

Живий Набоков

Я просто не міг це не запостити.
Читав двічі (ну ви, думаю, теж не менше), до третього перечитування ще рано.
Мої коментарі тут зайві :)
Дивіться. Перша і друга частини.





Тому, хто скачає і мені дасть "на вічну пам'ять" - пиріжок :)

Ліотар: стояти на плечах

Так, потроху від книг, які просто подобаються і тих, які можна назвати важливими, потроху з'являються книги, які хочеться назвати обов'язковими до прочитання.
Звісно, якщо врахувати те, що це наукова книга, і вона містить, відповідно, посилання на джерела, які ми ніколи не будемо читати, терміни, загалом - реалії, якими ми не оперуємо. Для мене це був подвійний експеримент - читання наукової літератури як таке (весь попередній вишкіл не рахується - це було інше, зовсім інакше життя), до того ж - читання з телефону. І можна сказати, що бар'єром виступав саме медіум: в цілому ж Ліотар веде розповідь досить популярно, як для науково автора, і якщо вистачить сил прочитати перші, скажімо, чотири розділи, далі почнуться одкровення, такі, від яких душа спочатку розгортається, а потім згортається.

Взагалі, можливо, науковість - це плата за те, що отримуєш на виході. Як і всяка наукова книжка, "Стан постмодерну" відкриває для читача щось (принаймні авторові) відоме, і слугує джерелом для подальших думок та ідей, обидва фактори дуже важливі для будь-якого читання і будь-якої книги, але саме в науковій літературі їх концентровано, місцями - доведено до якихось майже абсолютних форм.

Цитувати Ліотара важко - контексти сплетено між собою, і так уже, щоби дати репліку, і не зачепити сусідні, у мене не вийде, але ця книга є у бібліотеці Мошкова, тому можна зазирнути туди, і принаймні одним оком поглянути, що коїться.
Постмодерн закінчився, і книга французького філософа дає змогу побачити, з чого постав той світ, у якому ми живемо. А враховуючи нашу міжколоніальну специфіку, багато положень, описаних Ліотаром, зберігають (як у кріокамері, так) свою актуальність.

Пісня козла

Десь за тиждень, власне, першого квітня, коли нікому не варто аж надто вірити, стартує черговий онлайновий заокеанський проект - ScriptFrenzy. Для тих, кого не відлякує англійська мова, на титульній сторінці щораз по-новому розповідають, зацікавлюють і пояснюють.
Видима мета гри - протягом квітня написати сценарій, обсягом не менше 100 сторінок.
А тепер - детальніше.
Організатори ігрища трактують сценарій достатньо широко: ви можете писати для кіно і телебачення, коміксів, великої, малої, якої завгодно сцени. Ви можете підготувати екранізацію власного роману, а може, чийогось чужого. Тобто, якщо щось із переліченого (а також всього, що хоч віддалено може нагадувати сценарій) вам колись кортіло зробити - варто починати.

Переможцями автоматично (обсяг рахують роботи) стають усі, хто добіг до фініша.
Вам кажуть, що ви молодець. Грошей - не дають. Працевлаштування не обіцяють.

Навіщо ж тоді це все?

Сто сторінок - це насправді не грубий том, від думки про який починають підгинатися коліна. Це всього лише чотири сторінки. Щодня. Протягом місяця. Можливо, вам колись ввижалося щось таке - кліп, фільм, театральна вистава, балет, зрештою, серіал по телебаченню. Можливо, навіть хотілося щось таке зробити. Але більшість із нас біжить крізь життя, лише зрідка озираючись, і ці всі бажання так і лежать десь в найдальшій шухляді внутрішньої картотеки - "немає часу", "немає натхнення". Але часу і натхнення не буває ніколи. А чотири сторінки - це насправді несмертельно. Попри великі напруження щоденно у нас випадає достатьно часу на різні завтики, щоби викроїти з них той "недосяжний" час.

Наступне, що відлякує користувачів ex-USSR, це зовсім не іноземна мова інтерфейсу (це якраз не повинно нікого лякати, бачили вже). Чомусь більшості ввижається, що фініш зі ста сторінками - це автор із завершеним "творінням" на руках. Правки, правки, ще раз правки, сумніви, каравани думок, що ніяк не дійдуть крізь пустельний аркуш (хоча б і умовний) до якоїсь більш-менш осяжної мети. Насправді, це зовсім не так. Головна задача, яку ставлять перед собою організатори - підштовхнути вас до процесу. І на виході ви матимете чернетку, досить велику, щоби можна було викроїти з неї нормальний твір. Тобто, можливо, ви геній працездатності, подібний до Місіми, але скоріше за все це не так. І мати на руках чернетку - це великий успіх у боротьбі проти прокрастинації, цього вічного "я подумаю про це завтра".

Я от хочу спробувати. Думаючи над тим, яку задачу собі поставити, я схиляюсь до театру. Ніфіга я не бачу перед собою телесценарію, екранізації тощо. А театр - це щось таке, що спокушає мене наблизитися, торкнутися. Але сто сторінок для театральної п'єси - це дуже багато. Більше, ніж потрібно. Це якраз дозволило мені зрозуміти, що викидати, вирізати, перекомпоновувати і робити кінцевий продукт я буду потім. А протягом квітня я писатиму.
Драма, в моєму розумінні - один з найбільш жорстких у правилах і структурований рід літератури. Тут не може бути внутрішнього монологу, який ніколи не закінчується. Ти тримаєш перед собою потенційного глядача, думаєш, як змусити його реагувати, як зберегти його увагу і зацікавлення, якими діями зв'язати простір і час таким чином, щоби...

І пишеш.

Це досить просто: зайти, зареєструватися, і спробувати.

Презентація літературно-мистецького видання "ТРИ" у Львові

17 травня. "Лялька". Троянди і кулемети
Перший постріл, так би мовити. Ні, звісно, в повітря; звичайно, ми нікого не вбили. «Guns&Roses» співали тихо, але гадаю, їх можна було впізнати.

Це ті моменти, коли нас слухають. Ми показуємо, і нас сприймають. Люди відчитують образи, вони стають сумними або посміхаються. За ті моменти я не можу їм, глядачам, слухачам, рецепієнтам, хто б вони не були, не дякувати.

Дмитрик тричі, не на біс, а через проблеми зі звуком і світлом, починав читати «Мало місця на диску С» і в залі усі вмирали. Коли вийшов, повільно випустивши в напрямку мікрофона цигарковий дим, Дмитрик у чорній сукні, з величеньким черевцем, посьорбуючи шампана, вагітний Дмитрик, який проказав «Я – Альбіна Позднякова» – люди вже починалися порскати зо сміху.

Роман Рудюк також був чарівною панною, візуально навіть іще чарівнішою за свого молодшого колегу, позаяк не тільки вбрався, але й взувся в жіноче і дефілював сценою на жіночих підборах.

І чомусь не йде з голови віршик Сашка Ушкалова:

згадуй, як її волосся пахло дитинством
перепливай чужі океани на плоті з
бамбуку
слухай слова, що зриваються з губ, немов альпіністи
і вкотре
доводь собі, що любов — сука

А взагалі у проекті брали участь з чоловічого боку: Микола Леонович (Полтава-Київ), Владислав Волочай (Київ), Павло Коробчук (Луцьк-Київ), Cашко Ушкалов (Харків), Дмитро Лазуткін (Київ), Максим Лижов (Київ),

з жіночого боку: Катерина Бабкіна (Київ), Катерина Калитко (Вінниця), Оксана Васьків (Львів), Ірина Шувалова (Київ), Альбіна Позднякова (Львів), Катерина Оніщук (Львів).

Газетка двостороння, тому «чоловічий і жіночий боки» використані у прямому сенсі.Читали, щоправда, дещо інші люди (вище згадувані Роман Рудюк, Дмитро Шегда, Катя Оніщук, я і Оксана Васьків), бо, по-перше, відстань між містами не дозволяла багатьом поетам до Львова приїхати, по-друге, на мою думку, не з усіх поетів добрі читці, і, по-третє, ми тут трохи помінялися гендерними ролями, себто хлопці читали жіночі тексти і навпаки.

Ну і не можу не подякувати Юркові Синенькому за надану можливість видання «ТРИ» презентувати в рамках його проекту «ІнстинQти».

Не надто добре читати поезії з одними, а пити з іншими, але все одно було файно. Вечір завершувався в «Криївці», уже без поетів (троянд?), але таки з кулеметами (ну є в них там якась зброя, яку мені як пацифістці страшно до рук брати).

Фото Анни Гайдай.

Джон Натан: Місіма: хоча би раз

"Я починаю з великим хвилюванням...", уявляв я собі початок посту про книгу Джона Натана "Місіма: біографія" тиждень тому.
Тепер, коли хвилювання минуло, розчинившись у щоденності, можна писати про книгу і про враження, про все те, що тримало мене протягом читання.

Джон Натан у передмові до значно пізнішого (але, звісно, не того, прочитаного мною) перевидання біографії зазначав, що його бачення трохи змінилось, але в корені лишилось тим самим: еротизований Місімою потяг до смерті і привів його до специфічного "націоналізму", і дії, яку називають "спробою перевороту" - апріорі мистецького жесту, який мав на меті не так досягнення певних результатів, як сеппуку.

Втім, як казали колись по радіо, "ми любимо його не тільки за це".

Перші 50 сторінок я читав у стані, близькому до шоку: інша культура з її відторгненням чужого, навіть у переказі американського японіста, інший світ - не такий інший, як світ кожного, хто їде зі мною разом у метро, інша ментальність, інші культурні й історичні традиції, які призвели до передумов, котрі породили умови, з яких, відповідно, постав Місіма.
Книгу витримано в класичному ключі, і це добре: від народження до смерті героя (Місіми) Натан більшою мірою відсторонено сповіщає нам, що зробив, кого знав, з ким бачився, що відбувалось, даючи досить широкий контекст, і не забуваючи нагадати про те хворобливе ставлення до смерті, яке, будучи всуціль японським, водночас належало тількі Місімі.

Попри наявність в тексті безкінечних посилань на деталі, що теж добре, Місіма все одно залишається таким, яким його знають: self-made God. Людина, що з підліткового віку нездорово багато працювала над текстами; навіть всі ці традиції на зразок гуртків і уводин до літератури через журнали; навіть Кавабата (а потім Кендзабуро Ое).
Неймовірна, ні з чим не порівнювана воля Місіми.
Перипетії й колізії літературного життя: боротьба за власне письменство (з вищою школою і службою - з волею батька) публікація першої книги в 1945 році, зміни курсу, злети і падіння популярності серед молоді, чіткі графіки роботи - неймовірна жорстокість, яку проявляє до себе Місіма, не стільки навіть вирощуючи на тілі м'язи, скільки структуруючи процес: "щомісяця він оселявся в готелі, де протягом кількох ночей працював над п'єсами для театру"... "щодня він прокидався... ішов на тренування... зустрічався...", "але гості знали, що розходитимуться об одинадцятій: Місіма мав іще працювати" (за дослівність я не поручуся, але ви зрозумієте, про що я, якщо).

Книга не показує нам супер-героя, нічому нас не навчає, єдине, про що хотів сказати автор, він чітко акцентував на початку розповіді (і в цьому - у тому, що автор щось хотів нам сказати - і пролягає відмінність нехудожньої літератури).

Якби я писав до цієї біографії анотацію, в кінці було би написано: "для всіх, хто цікавиться Місімою, Японією, самогубством".

Словом, ця книга поєднала красиве (Місіму) і корисне (гарно написану біографію - можна уявити собі, що це за труд), читати її варто, якщо вас цікавить тема, хоча би раз в житті.
І обов'язково дивіться кіно "Місіма: життя в чотирьох розділах". Хоча би раз.


Після діалогу з Альбіною я вирішив залишити все як є, додам тільки ось що:
книгу цю купив я на предметі, добре знаючи, хто такий Юкіо Місіма.
Для тих, хто не в курсі:
Англомовна стаття на Вікіпедії.
Російськомовна стаття на тому ж ресурсі.
Українські переклади на авторському сайті перекладача Ігора Дубінського.

Як завжди, чекаємо коментарів.

Третій всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль „наЛІТ” у Львові

Отже, фестиваль таки буде. Я довго вагалася, чи потягну ще раз таке дійство сама і цілком безгрішна, себто без грошей, але мені раптом знайшлася одна організація, яка обіцяє, що допоможе. Завдяки Центру Міської історії Центрально-східної Європи ми зможемо провести 10 травня нашу імпрезу майже в самому центрі міста – біля Галицького базару, там, де має свою кінцеву зупинку трамвайчик трійка.

Ще до того, як представниця цієї організації потрапила мені на очі, я вирішила, що таки зможу, таки потягну, вкотре закину то все на свої тендітні плечі. Тому цьогоріч фестиваль проходитиме у дещо іншому форматі. Він відбудеться неподалік від Львова, в Жукові, на хуторі мого колєги Ростика. Тобто ми за одним махом вбиваємо двох зайців: маємо всі, де ввечері-вночі потусуватися і маємо, де учасників з інших міст вкласти спати. Отже, «наЛІТ» певною мірою перетвориться на квартирник, на якому можна буде значно тісніше познайомитись із молодими поетами, такий невеличкий (60-70 чоловік, вхід по запрошеннях), а для всіх решта, для незапрошених ми почитаємо, поспіваємо і все цікаве покажемо вдень.

А тепер трішки історії, бо мене часто запитують, що ж таке «наЛІТ».

Основна ідея фестивалю – поєднати різні види мистецтва з літературою, зокрема, з поезією. Назва не повинна асоціюватися із шаром бруду, а із культурними нашаруваннями. Гасло фестивалю: “Мистецькі нашарування на літературному ґрунті”. Тут ви маєте змогу фотографувати, малювати, ставити вистави під ваші вірші в реальному часі. Тут показують кліпи та відеоряди, підбираються спеціальне вбрання, зачіски, займаються боді-артом. Заохочуються динамічні виставки та інсталяції.

Вперше фестиваль «наЛІТ» було проведено 29 вересня – 1 жовтня 2006 року в рамках святкування 750-ої річниця міста Львова на території музею модерного мистецтва, що знаходиться на вулиці Валовій. Фестиваль об’єднав у собі молодих митців та літераторів з усіх куточків України (Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Сімферополя, Ужгорода, Луганська, Чернівців, Харкова, Миколаєва) та з-за кордону (Білорусі та Польщі).

Минулого року фестиваль відбувався 12-13 травня у палаці культури заводу ЛОРТА і презентував літературні проекти львівських, київських, харківських, житомирських, тернопільських, ужгородських та білоруських літераторів та митців, а також українсько-литовський проект «Синтезія». «Синтезія» - це перший міжнародний експериментальний аудіовізуальний фестиваль поезії, що виник з ініціативи Спілки литовських письменників як простір для експериментів та пошуків нових шляхів та нових форм існування традиційної поезії. Зокрема були презетовані відео, зняті литовськими режисерами на вірші Дмитра Лазуткіна, Галини Крук, Павла Коробчука, Олега Горобчука та Олесі Мамчич, які львів’яни доти не мали змоги побачити.

Потенційні учасники можуть зголоситись, надіславши анкету, розміщену на сайті - http://drabyna.lviv.ua/

Організатори цьогорічного фестивалю:
Літературно-мистецьке видання “ТРИ”,
Молодіжне театральне збіговисько “Драбина”,
Творчий проект “Макітра”.

З запитаннями, побажаннями та пропозиціями пишіть нам на tryagaine@qmail.com

Вісім. Жіноча мережева проза

В принципі, я не великий любитель книг (журналів), в яких під однією обкладинкою опиняються російська і українська мови - але така вже всі навколо білінгви (і всі всередині теж) - нікуди не подінешся. І розбирати тут, які є ареали і займатися всякого роду публіцистикою я не збираюся.

Так сталося, що саме сьогодні, 8 березня, я дочитав книгу під назвою "8" - антологію того, що упорядники і видавці ("Буква і Цифра") назвали жіночою мережевою прозою.
Жіноча мережева - це якраз скоріше не визначення того, що в книзі, а принцип вибірки. За статтю і джерелом пошуку текстів. А позаяк вибірка відбувалась в Україні, і до якісних параметрів мова не належала, читач отримав 4 україномовних авторки, 4 - російськомовних.

А так - це звичайна, різнопланова і різноякісна проза, написана жінками. В ній немає нічого суто "мережевого". Проте повно того, що називають у прозі "жіночим" (відтак провокуючи безкінечні дискусії навколо теми, чи буває проза тільки гарна і погана, чи вона ще буває чоловіча і жіноча), - кожна авторка реалізовує свій концепт під назвою "жінка в літературі", від чого стає інколи моторошно, але загалом - досить приємно.

Що характерно - книга читається легко.

Тобто тут повно жінок, і ось маємо добірку досить коротких і різних текстів. Антології легко читати, значно легше, ніж писати про них. Тому що докупи їх тримає переважно якась узагальнююча ідея (та сама, що лягає в основу вибірки), фактор класифікації: він дозволяє з безлічі текстів обрати саме якісь для публікації.
А всередині - 8 дівчат, які пишуть зовсім по-різному.
І щоби не сказати просте "спасібо", давайте я дам по репліці про кожну і від кожної:

1. Шиламила:
Це така проза на рівні десь між "Антологією самвидаву" і оповіданнями з гарних глянцевих журналів - есеїстично (тобто майже ні про що, але все-таки про щось), зі смаком, з інтригою і... соціальністю. Це така література, яка залишається літературою, попри всі свої тяжіння до сьогодення (публіцистики) і простої філософоподібної розмазні (те, що називається есеїстикою). Сюжет є. І інтриги до нього прикручені добряче - не захоплює дух, а просто от виникає задоволення, як від гарних меблів, у яких зручно сидіти. З однієї цієї авторки вийшла би книга, якій могла би позаздрити Вікторія Токарєва.

"My name is Орися. Я from Україна. І бачу, що саме така, як ти хочеш: молода, гарна, роботяща, з блакитними очима. Тільки волосся в мене не біле, а русяве, але то можна помалювати, хоч мама і не дозволяють. Як ти і просив, пишу свої параметри: 163/97/98".

2. Цитрусова:
Сама по собі Цитрусова - це бренд. Тобто це можна навіть не читати, але знати, що це там є - обов'язко, так само як мало хто їздив на "Бентлі", але всі знають, що "Бентлі" - це дуже круто. Балансуючи між сюреалістичним сновидством, фантасмагоріями і маячнею божевільної, вона з легкістю пише про побут, оздоблюючи текст численими деталями, можна сказати - вона виписує текст, від першої, звісно ж, особи, яка одразу асоціюється з авторкою - так, це вона, Цитрусова, саме вона, хто ж іще? При цьому їй вдається зберегти дистанцію між цим образом і реальною людиною, якій, суто в силу особистого захоплення, хочеться побажати побільше щастя.

"Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.
Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзаготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців".

3. Тани Флинт:
Це така собі, "чисто жіноча", але більше - столична щоденникова проза, яка розповідає про те, як переживає і живе успішна жінка в умовах сучасного міста. Трохи романтична, трохи закохана: ось такі мені подобаються чоловіки, ось такі я бачу сни, і головне - ось так я відчуваю. Відчуваю це життя. Відчуваю - і за словом до кишені не полізу.

"Да, в таком ключе я могла бы додуматься до высочайших мыслей, дописать диссертацию и, в конце концов, получить Нобелевскую премию мира, если бы меня, конечно, не пристрелила раньше какая-нибудь радикальная украинская феминистка".

4. Сокира:
Це мені найбільше сподобалось, чесно. Це найкраще, що там. Для мене. Тому цитат не буде. Як і стандартної репліки. Просто так. Максимум, який можу сказати, це те, що заради кількох слів про цей текст я притарабанив-таки з дому батьків антологію японської фантастики (і забув прихопити антологію жіночої японської прози). Але вирішив нічого не писати, щоб не перебрехати часом. Таке :)

5. Пані Груня:
Пані Груня - це найбільший письменник серед авторок книги. Людина, яка розповідає абсолютно нову історію з побуту, в якому ми всі живемо, і немає відчуття впізнавання (ні радісного, ні безрадісного), і немає сумнівів: світ твориться разом з нашими враженнями, купно: "у вас ніколи не виникало враження?" - аякже, виникало, навіть якщо не виникало ніколи. Не потребують ці тексти ні коментарів, ні оцінки. Вони є, які є. І може, саме тому їх не може бути багато. Дуже добре написано. Виписано. Прописано. І це, напевно, найменш "жіноча" проза книги. А може, найбільш - в залежності від.

"На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника "вам єщьо рожать!", що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне".

6. Настасья Черепкова:
Мені, як чоловікові (не зважаючи на те, що я теж читач), дається нагода потрапити на дєвішнік - парад образів, які от, є прикладом справжньої жіночої дружби. Трохи алкоголю (це теж майже всюди), трохи сьогодення, трохи соціальності - і ось готовий коктейль, який називається коротким оповіданням, яке ніколи б не опублікували в журналі для чоловіків, хоча, можливо, і в журналі для жінок його би не публікували - занадто мало глянцю, занадто багато всього іншого. І таке риторичне питання - замість моралі в кінці.

"Твердим каждый свое, каждому по ступеньке, по клетушке, по квадратику. Город зажимает нас в тиски на каждом углу. Радости и горести запиваем все тем же полусухим или крепленым, пустыми бутылками и окурками метим свои пути".

7. МС Юлька:
Досить агресивно, досить незвично (в плані сексуальності, скажімо), і дуже філологічне, чомусь так здалося. І не те, щоби навіть філологічне - якесь словоцентричне, такі собі от іграшки зі словами, які виступають тлом для розповіданої історії. Що далі просуваємося в репліках, то менше залишається несказаного - щось же ж їх об'єднує, крім обкладинки, цих жінок. І щось залишається суто індивідуальним - фасетність оповіді авторки, нелінійна (ну ладно, ладно вже...) удавана цілісність оповіді, і попри моє неприйняття оцих словесних викрутасів (дуже вже багато в цьому "все це було", на мою думку) - дуже щира, емоційна пристрасність (яку, на відміну від банальності словоблуду, не хочеться відчитувати - а раптом це правда?). Ну і кінець - в дусі поезії бітників.

"А в тот момент, когда кривая пульса
Превратится в прямую - меня захлестнет
Неконтролируемая волна нежности,
И я уйду под воду".

8. Ир Ши:
От чого я ще не сказав про "російськомовний сектор" книжки - я російською і спілкуюсь багато, і читаю, але спілкуюсь в основному по роботі (і на роботі, хоча не тільки), а читаю переважно перекладну літературу (ну і російську - мовою оригіналу, але там сприйняття змінюється), і це останнє дало несподіваний результат: я помітив, що читаю російські тексти як певні переклади, ніби з певної дистанції до іншої культури - і так, на тому самому просторі це інша мовна культура, про яку мені, попри щоденне побутове вживання, не так і багато відомо. Наприкінці книжки опинилась авторка, яку, здалося, я читав найдовше - найбільш лірична, найменш логічна у своїй прозі, вона теж нагадала мені японське - бо саме там, коло текстів про Банану Йосімото, я прочитав словосполучення "нерефлексійна проза". Вони різні, звісно, ці авторки, але от тут - немає ані соціальності, ані сюру, ані моралі - а може, це все навіяно таким трохи відстороненим місцями письмом і згадкою про Муракамі (який, до речі, мені не подобається). І я нічого не можу сказати загалом. Сподобалось. Або ні. Але скоріше - так. А може - ні.

"Мы шли-шли - я где-то там уже давно в его ботинках - прошли тысячи секунд с тех пор, как он предложил. И он сказал вдруг: "Саша, Вова, Алеша, Алеша, Сережа, Женя, Илья, Кирилл, Юра, Сережа, Гена, Саша, Андрей, Гена-Гена, Игорь, Саша, Саша, Саша". И еще несколько имен. А ведь эти имена - сетка метаний на верхней линии моей ладони. Столько невероятных историй любви".

Цитати я не підбирав навмисно - і ось, отримав такі ілюстрації, без контексту. За контекстом - прошу до книги.

---

Напевно, річ у тім, що незалежно від літератури, наше життя було би значно нуднішим без гри статей. І в цій пропозиції, яка читається "жіноча проза" - чергові запросини до гри.
Гарна книжка, словом, що й казати. Не книга книг, але я радий, що вона потрапила до моєї бібліотеки.
Це та сама, що фігурувала запакованою в одному з попередніх постів (лінк давати не буду)
А от в магазинах її зараз не купиш - лишились тільки останні примірники на "Предметі" (а ось і лінк).

Дівчата, авторки й чительниці, подруги й колеги - не так важливо, що це за день, але як уже маю привід вас привітати, то радо користуюсь: ви молодці! Молодиці :)