.txt | Я тобі

Я тобі таки колись перестану дзвонити,
рано чи пізно - часу ще достатньо.
Можливо, просто закінчаться слова в
телефоні, і піде дощ.

Може, не буде чого читати, або ніколи.
Одразу знайдеться тисяча причин,
тільки щоби якось - ні, не
виправдати себе - а щоби якось
відмежуватись від цієї події.

Я тобі досі дзвоню, щовечора, досі
підбираю до тебе цифри.
Телефони міняються, цифрам притаманна
довша тривалість - мій палець тепер
не застрягне в диску, і коло цифр
я не побачу літер -
в іншому, проте, все стабільно:
грає остання пісня на диску,
попереду сни, прокидання, замовниця,
що буде уже о дев*ятій,
і ще достатньо дзвінків до
тебе, щоби це закінчилося
принаймні наступного року.

.txt | Продовження

Нога лежить на нозі; одяг торкається шкіри;
пальці, перебираючись із клавіш до ручки,
до листа паперу, до щоки, до цигарки,
зрештою, до кишені, теж по-своєму
"бачать" і як від гарного вина,
здається, залишається післясмак,
так і післядоторки - накладаючись,
формують свої візерунки.

Передчуття доторку теж постійно пульсує
в пальцях, в ступнях, в повіках,
інколи лоскотно накопичуючись десь
в потилиці; тоді стає весело і
приємно.

Написане таким чином теж стає намацальним -
тактильна пам*ять тримає в собі сам
процес, інколи роблячи його оборотним -

від написаних слів повернутися до
пам*яті доторків: спочатку здається
що тебе торкається сонячне проміння,
тепле й відчутне на якому рівні? -
фотореакції? -

але вже скоро щось торкається тебе
всього, всієї поверхні - ти пливеш
у ріці, серпень, досить холодно,
і ще треба доплисти до мосту -
вниз за течією, дивлячись на пісок
під ногами.

.txt | Я вас не чую

Я не чую тебе, якщо ти там, далеко,
говориш; я плаваю кімнатою на
дивані, увімкнувши світло і музику,
але вже передчуваючи, як
все це стихне; останніми забудуться
тактильні відчуття.
Писати і набирати - речі різні: я,
скажімо, не вмію писати "всліпу", цим,
отже, не здивую колег на роботі.

І тебе теж, тебе теж не почути -
кінець чверті, здається, Сергієві везти
доньку на канікули до бабусі, тому
здогадуюсь - і сподіваюсь, в цю
пізню годину ти не сидиш над зошитами.
А конспекти з антички я тобі передам,
так і знай, хіба в кінці тижня?

Що там, за п*ятницею? Бабуся просила
скопати город, колишня запросила на
концерт, я збирався півроку
пофотографувати і може, таки здійсню
свій намір. Ще би поспати, побачитись
з Осокою, з*їздити кудись у неділю.
Був у Києві, чомусь от не зміг увійти
до церкви - значить, Бог і так зі мною.

Друзі мої також харківські, київські, львівські,
запорізькі, житомирські, в Полтаві й
Парижі - я теж вас не чую, але
якраз це - минуще.

.txt | Легкі руки

Легкі руки у моєї мами -
коли я маленьким хворів, вона
сиділа коло ліжка,
або мене ж, іще меншого, присипляла.

У мене руки важкі - одного разу,
жестикулюючи, випадково розбив носа
сусідці.

Легкі руки у Еміра - наливав швидко
і побагато, і нікому не стало погано.
Зранку всі на роботі, зустрічаємося
знову, продовжуємо тім-білдінг.

З чиєїсь легої руки - з чиєї? -
одного разу мене стали читати, причому
можна собі уявити, зовсім інколи
мені незнайомі.

З віком, певно, руки все легшають, легшають,
доки не перетворюються на
тонкі паперові крила, - тоді можна
літати, якщо вгадати із потоком повітря.

Потім папір жовтіє, стає крихким,
і руки осипаються, як осіннє
листя.

.img | Дощові дні // фотоісторії

Я виходжу з душу, знадвору - дощ. Встигаю стрибнути в джинси і схопити улюблений H5, пробігти під*їздом, намагаючись вловити останні краплі, які зриваються із сонячного вже неба. Ось воно, щастя.

.txt | Свято

Пам*ятаєш свята, якими вони
бували? У садочку в костюмах
червоноармійців, в школі з квітами,
квітами, квітами, в білих сорочках.
Пам*ятаєш ранки після Нового року,
коли всі ми ще вірили у Діда Мороза?
Пригадуєш підготовку до
дня народження, чекання, трем,
ледве стримуване щастя,
і зовсім вже не стримуване за
межею, після останнього для до?
Випускний вечір в школі був найбільш
смішним - батьки сиділи із нами,
напивалися, а нам це робити було
незручно, і ще до того я грав
After Dark із Вовою: я - гітара і голос,
Вова на марокасах; і дві дівчини,
котрі втекли зі свого випускного і
разом з нами сиділи в порожньому
актовому залі, коли ми підключали
стареньку басову гітару.

А вчора у нас було професійне
свято - день працівника реклами.
Авансу дизайнерам не дали.
Ми випили дві, здається,
пляшки вотки на стільчиках коло
"Хвилинки" з томатним соком,
і розійшлися кожен в свою ніч,
у свою долю.
Все це тривало не надто довго.

Моя бабуся

Моя бабуся - Зоя Данилівна Деренько - це дуже потужна людина. Людинище! Сама вона родом десь із країв на кшталт Душанбе, дівоче прізвище її - Дзугаєва. Крута вона чувіха! З ким би ще я міг би сперечатись в 10 класі і потім ще кілька років, хто крутіший - Бальзак чи Достоєвський? Звісно, крутіший Бальзак, і немає нікого крутішого за Бальзака. Але вона, вчитель російської літератури, довго вважала інакше :)
Думаю, більше немає таких вчителів. У неї півхати завалено методичними штуками, папками з вирізками, фотками, всяким таким. Вона своїх учнів з бурси й вечірньої школи возила по всіх літературних місцях, яких могла - а вони її любили, справді.
Кароче, респект тобі, бабусю! Ти крут!

Життя

це найцікавіша іграшка.
досі не знайшов, де секрет ;)

.txt | Я у тебе

Я у тебе перехопив
звичку казати "щасти!" на прощання.
Тепер я людям пишу слово "ви" автоматично.
Я у тебе - ув очах твоїх відображаюсь,
сидячи в кріслі з ногами,
гортаючи сторінки про well-being;
я у тебе такий - вмію інтригувати,
або навпаки - багато кажу тільки до
половини.
Я багато погоджуюсь, багато
подорожую; я люблю сміятися,
їсти, люблю фотографувати, люблю
курити, але от зараз робота затягує так, що
курю все менше;
ходити, сміятися -
я у тебе, в твоєму місті, в
твоєму серці, в твоїй кімнаті,
в твоїх контактах.

Мій well-being - мов несподівано
тепла осінь, якесь суцільне
sunshine reggae -

коли дві розумні людини танцюють
і все розуміють -

добре відчувати, що тепло осені
починається з твого тепла.

Ти або я vs Ти і я

Вона приходить, вона рве і давить.
Вона навіть не манить - я сам іду до її рук, умілих, теплих. Я дзвоню їй. Я їм її поганий настрій на сніданок, обід, вечерю. І все це просто тому, що люблю її.
А вона - вона не хоче мене зрозуміти. Точніше, хоче не розуміти. Так буде краще. Якщо вона хоче і не отримує... а якщо я? Я теж хочу. Але, як правило, не отримую.
Це - стосунки. Ми - зустрічаємося. З нас ніхто не хазяїн, не раб, просто "такі часи". Насправді, не так все і просто. Кожен з двох робить іще свої вибори, ми живемо в своїх життях, і що ближче стаємо одне до одного, то важче переживаємо втрату "свободи". Здається, там, десь - все простіше. Так, все простіше, якщо не наближатися, якщо дивитися на це "десь" здаля, з-за кухля кави на кухні у друзів, яких я не можу терпіти, з-за цих всіх фільмів, музики, книг, які поєднують нас і роз*єднують. Я вже ненавиджу часом Женю, і навіть не знаю, як йому сказати про це: "тебе ще не вистачало!". Куди випустити свою невдоволеність, своє?... Їй, здається, простіше - варто сказати слово, і можна спостерігати чергову порцію моєї реакції. Я так не можу. Принаймні, ще не навчився. Тут я залежна частина пари - мене ж ніхто не кликав, я сам прийшов. Сьогодні, навпаки - кличуть. А я - не можу, принаймні зараз. Тому що за вихідні я хочу встигнути ще трошки для себе. Я встиг позаспокоювати, побути разом, подратувати, допомогти на селі (і підірвати цим своє здоров*я, не скажу, яке) - я тільки не встиг того, що ставив як головні задачі перед собою. А тепер я підходжу до дзеркала, як людина, яка встигла відмовити, образити, зачепити чиєсь бажання. Чи можу я? Так, я можу. Я багато чого можу. Інколи доводиться дорого за це платити, але. По дрібницях назбирано вже стільки, що починаю відчувати втрати: я сьогодні піду до тебе - значить, я знову (тому що знову і знову) не зроблю нічого для нас. Тому що я вірю: мій розвиток, твій - це наше. Якщо я досягну - ми досягнемо. Якщо я не зроблю - ми не зробимо. А ти, мій друже, моя кохана, думаєш інакше. Тобі своє горить. І, Бог свідок, я тебе розумію. Трошки ще. Ще трошки, і тоді все буде інакше. Але як - я не знаю. І ти не знаєш. Ми - ми ще не знаємо.

Чого не хочеться - це потрапити в колію. Звичні, біхевіорестичні стосунки - ось твій стимул, ось моя реакція. Щось треба сприймати всерйоз, щось - як гру. Шкода тільки - не завжди можна домовитись. Але я вірю. А ти?

.img | На селі

Були на селі. Відзняв повністю картку гігабайтову. Сьогодні все болить.
А так, взагалі - це скоріше спроба запостити щось через Пікасу - і як воно вийде, не дуже ще розумію, але цікаво - бо в такому разі можна... і тут можна ще довго говорити.
Село називається Чернечий Яр, знаходиться за Диканькою.
Яр - ну, треба побувати там, щоби все побачити. Один знайомий колись назвав це Прикарпаттям. Чернечий - був колись монастир, церква, школа. На місці святих споруд нині піщаний кар*єр, дуже гарні там піски, досі працює. Таке...
Там батьки придбали хатку, як ми ще були маленькі, і щоліта виїздили "відпочивати", а по суті, рости там. Ми, отже, були малі дачники - але у старому дворі в Полтаві дітей було мало, а тут своя компанія, з дачників і внуків різних бабушок з гори і низу. Потім уже повиростали - хто продовжив розвиватися, хто ні, всіх захопило доросле життя, і буваємо там нечасто. Занепадає наша хатка, та й село по всьому низу вимирає, самі дачники тільки і їздять - хоч і добиратися важко, і городи не ті - а кому ж продати таке? Ніхто й не візьме - як не глина, то пісок, то низина - за нами заливний луг аж до самої річки, тієї ж таки Ворскли, з вузькими, як стегна підлітка, берегами і швидкою водою. Красу не купиш, але і не продаси вигідно. Тому все це тягнеться, тягнеться.

За довгий час я відчував себе тут чужинцем і по-справжньому одиноким. Занепад в краях дитинства. Я - з цифровою камерою, в навушниках - оповідання Роберта Шеклі. Я одягнений так, як зазвичай (раніше ми одягалися спеціально "для села", це взагалі прикмета дачників - аборигени зі значним відставанням, але рухаються у споживанні за пропозицією якщо не ринку, то базару, і тільки дачники вдягають радянські ще шмотки, доношують, "трудяться" - і це теж якась форма свята, так).
Працювали по-своєму безтямно, повертались додому - знову навушники, звична, в принципі, втома.
I am only sleeping...

Життя триває, здається, до самої смерті.
Ще душ, сон, забуття, прокинутись - дзвонити, читати, дивитись, робити щось - а дорога продовжує швидко гортатися за вікном, минають обриси краєвидів, ледь помітні під місячним сяйвом...
Я вчора не ходив на роботу. І завтра не піду.
Я буду ходити, отак, неприв*язаний. Не маю машини, дому, якоїсь звички.
Маю все це. Чорне. Біле. В кінопроекторі має бути така штука, яка закриває плівку від ока, доки один кадр змінюється на інший.
Коли вже зміняться ці тисячі життів, перейдуть одне в одне, зіллються в одну світлову доріжку.
Коли музика більше вже не буде грати.
Ми тоді зустрінемось, правда?