.img | На селі

Були на селі. Відзняв повністю картку гігабайтову. Сьогодні все болить.
А так, взагалі - це скоріше спроба запостити щось через Пікасу - і як воно вийде, не дуже ще розумію, але цікаво - бо в такому разі можна... і тут можна ще довго говорити.
Село називається Чернечий Яр, знаходиться за Диканькою.
Яр - ну, треба побувати там, щоби все побачити. Один знайомий колись назвав це Прикарпаттям. Чернечий - був колись монастир, церква, школа. На місці святих споруд нині піщаний кар*єр, дуже гарні там піски, досі працює. Таке...
Там батьки придбали хатку, як ми ще були маленькі, і щоліта виїздили "відпочивати", а по суті, рости там. Ми, отже, були малі дачники - але у старому дворі в Полтаві дітей було мало, а тут своя компанія, з дачників і внуків різних бабушок з гори і низу. Потім уже повиростали - хто продовжив розвиватися, хто ні, всіх захопило доросле життя, і буваємо там нечасто. Занепадає наша хатка, та й село по всьому низу вимирає, самі дачники тільки і їздять - хоч і добиратися важко, і городи не ті - а кому ж продати таке? Ніхто й не візьме - як не глина, то пісок, то низина - за нами заливний луг аж до самої річки, тієї ж таки Ворскли, з вузькими, як стегна підлітка, берегами і швидкою водою. Красу не купиш, але і не продаси вигідно. Тому все це тягнеться, тягнеться.

За довгий час я відчував себе тут чужинцем і по-справжньому одиноким. Занепад в краях дитинства. Я - з цифровою камерою, в навушниках - оповідання Роберта Шеклі. Я одягнений так, як зазвичай (раніше ми одягалися спеціально "для села", це взагалі прикмета дачників - аборигени зі значним відставанням, але рухаються у споживанні за пропозицією якщо не ринку, то базару, і тільки дачники вдягають радянські ще шмотки, доношують, "трудяться" - і це теж якась форма свята, так).
Працювали по-своєму безтямно, повертались додому - знову навушники, звична, в принципі, втома.
I am only sleeping...

Життя триває, здається, до самої смерті.
Ще душ, сон, забуття, прокинутись - дзвонити, читати, дивитись, робити щось - а дорога продовжує швидко гортатися за вікном, минають обриси краєвидів, ледь помітні під місячним сяйвом...
Я вчора не ходив на роботу. І завтра не піду.
Я буду ходити, отак, неприв*язаний. Не маю машини, дому, якоїсь звички.
Маю все це. Чорне. Біле. В кінопроекторі має бути така штука, яка закриває плівку від ока, доки один кадр змінюється на інший.
Коли вже зміняться ці тисячі життів, перейдуть одне в одне, зіллються в одну світлову доріжку.
Коли музика більше вже не буде грати.
Ми тоді зустрінемось, правда?