.txt | Думки

Я пізно приходжу з роботи, засинаю
обличчям в зошит,
а нещодавно один веселий чувак
в цеху розповідав історію, ми
з Оксаною ледве не полягали -
ну про те, як вони колись з Еміром
їхали до центра - ну такі чуваки
завжди працюють бригадами - так
гуртом і роботу міняють, певно
зручніше - так от, їдуть вони
з якоїсь халтури і Емір говорить:
- Шевченка, пажалуста.
А другий, колега його, ледве не
засинаючи від утоми, по своєму
реагує на назву зупинки, і майже
миттєво відповідає:
- Думи мої думи, тяжко
мені з вами...

Мені от не тяжко. Іду на роботу,
на обід і з обіду, йду з роботи додому
і не можу зупинитися: все думаю,
думаю...
А на роботі я працюю, і якось воно
не до мисленних еквілибристик.

Вже пізно ввечері, вдома, я розумію,
що забуваю найгірше.

Природний відбір думок.

.txt | Я лежу

Я лежу на дивані, зморений,
після роботи, чекаю ранку,
щоби піти на роботу, слухаю музику,
хочу курити і маленьку чашечку кави,
і думаю, що не захочу кричати на
жінку - я ішов з роботи і в
череві тьмяної вулиці (загнув, загнув...)
побачив, точніше почув
сцену чоловічої безпомічності.
Його гучні слова, падаючи тут-таки
долі, певно, аплодували йому.

Ні, я не буду таким, думаю,
лежачи на дивані.
Чекаю п*ятниці, чекаю авансу, чекаю,
доки запишеться диск, чекаю,
коли бажання попити чаю поборе
бажання лежати на дивані, і думаю,
думаю - а що з людьми, які живуть
чеканням? Чи можуть вони
в принципі чого-небудь
дочекатися?
Я кілька разів намагався, але
нічого не вийшло.
Негодяща я для цього людина.
А для чого ж годяща?

Поет Сергій Осока

osoka15x20rgb
Originally uploaded by pillowbook.

ось, подзвонив учора. сказав, що побачив цю фотографію і захотів, щоби я зробив йому таку обкладинку на книжку.

приємно :)

.txt | Нестача

Моя нестача з твоїм ім*ям, твоєю
ходою -
залишає тіні на стінах моєї кімнати;
ці тіні, мов квіти зі зрізаними
стеблами, поволі тонуть у звуках -
це ж бо ансамбль Морчіба
виконує інструментальну композицію,
тематично пов*язану з тим,
що вчора я захворів,
голова гуде,
а ти ще досі на роботі - як писала
одного разу - до останнього метра.
А що в місті моєму підземки
немає, я уявляю собі той
останній метр -
тонкий і прозорий,
пронизливий на вітрі,
- і він розділить
тебе і твою нестачу, вірніше
мою нестачу тебе розділить з тобою.
як двоє друзів ділять останній
шматок хліба.
Двоє друзів - це я і Женя.
Може, вже зовсім скоро біжиш
ескалатором, поспішаючи до
нашого останнього метра,
щоби зрештою подолати
цю піонерську відстань.

.img | Життя як потік

Apophysis-070115-20
Originally uploaded by pillowbook.

Так воно...
все тече
і щось
змінюється

.txt | Дизайнер

Я дизайнер, мені 20 років, чи менше,
чи більше. Так сталось, -
я дизайнер;
кожного дизайнера звуть Вася.
Якби я жив у Києві, -
ходив би на сальсу після роботи;
а от мій друг і колега,
якого так само звуть Вася,
кілька днів мріяв жити на Кубі -
ну так, звичайно, жахливі зарплати,
рівень життя, навіть, здається, гірший ніж у нас
але там гарна музика
і найкращий пісок на пляжі.
Туди не пускають імперіалістів,
або американців - таких людей, з
любов*ю до зірок на своєму прапорі,
їх там по кількості штатів.

На моєму небі штатів набагато більше.

Моя робота полягає в ученні, в русі
до легкості, в дрейфі між берегами
обмежень.

Сальси у нас, здається, немає.
Ну, що поробиш.

.txt | Повертаючись

Увімкнувши кіно, повертаючись, врешті
додому
- забуваючи певні слова, оминаючи,
оторочуючи мовчанням спогади
- дописуючи один із попередніх текстів,

і, власне, не маючи змоги написати цей -
дзвінки, розмови, смс від різних людей -
і дивна потреба - відповідати -

повертаючись я прокидаюсь, так темно
вночі у поїзді десь в Україні

повертаючись, обертаючись, вперше жалкую, що
доводиться повертатись

розмовляючи зараз по телефону, дивлячись
фільм, я вже навіть не намагаюсь
щось написати

я просто повертаюсь, десь там,
десь далі за текстом - біля вуха
слухавка, говорити й писати... якось...
"враження не піддаються словесному опису" -
кажу я по телефону

.txt | він

це взагалі дуже приватні слова.
ні в чому він не завинив, напевно, але для мене він завжди буде винним.
людина, улюблені слова якої "на вкус і цвєт товаріща нєт" - впевнена?
він клав удома кахлі, - так довго, як може людина, яка багато вміє робити руками.
при цьому не міг зробити навіть якоїсь умовної завіси на місці майбутніх дверей вбиральні - мама й сестра, з якими він живе, просто сідали на унітаз і робили свою справу, власне, всі робили - і робили вигляд, що нічого не сталося.
людина що не мала почуттів - а якщо мала, не збиралася їх захищати й за них боротися.
я думав, що знаю його.
але насправді я його не знаю.
я не бачу його, але боюся, особливо ввечері, коли - випадково - можна його зустріти на вогких і глибоких вулицях нашого міста, з очіма потопельника, що в них не відблискують вечірні світла, з тонкою єзуїтською усмішкою, з пластикою вугра.
він - мій персональний кілок у серце.
навіть якщо все скінчиться, скінчиться вона і я житиму іншим життям, я буду іншим, і всі янголи злетять, мов хлопавками, б*ючи по тиші крилами, залишиться він - навіть тоді, коли останній друг розчиниться в смерку.

єдине, що є добре - він - це не я.

.txt | ПАНТІН

Хм, звучить якось дивно... власне,
це ім*я, на зразок Колін, Жюстін, Сімон...
отже, Пантін - хтось обирає,
власне, кожен для себе щось обирає,
і я обираю Пантін.
Він пахне для мене сексом,
думаю я, миючи голову під душем, бо...
здається, я згадую - знаєте, як це? -
першу свою "серйозну" дівчину
(але, здається, у неї на полиці
стояв Хед-ен-Шолдерс, щоправда,
можливо, саме у неї була від нього
лупа), а думаю нібито про останню.
"Не називайте своїх віршів останніми,
бо вони можуть завжди такими
стати" - ну, стануть, і що?
В певному сенсі, кожен вірш останній.

Я мию голову і скоро ляжу спати.
Себто, увечері. Зранку не можу -
холодно щоби ходити з мокрою головою,
яка до того ж кілька днів
паскудно болить.

Але завтра все одно доведеться мочити
голову, щоби це волосся
якось вляглося -
так мало, а все одно куйовдиться.