Віртуальні книжкові полиці: для себе і напоказ

[ Q ]

---

знайди, що нового почитати, зроби свій перелік книг онлайн

Так звучить мотто сайту http://ua.reader2.com/ , покликаного створити певну соціальну мережу чительників, а також дозволити тримати потрібну інформацію не "в голові", а десь "на відстані".

Я вже розповідав про паралельне читання і питання організації та самоорганізації, які постають перед прихильниками читання. Кожен, звісно, вирішує ці питання по-своєму, часто використовуючи паперові записники або, скажімо, виставляючи актуальні книжки на окрему полицю - способів існує досить багато.
Але на даний момент книга має досить помітну відмінність у способі презентації: від звичної целюлозної до аудіо, яке можна закинути в плеєр - треба тільки слідкувати, чи не ввімкнено шафл, щоби не плутатись потім у сюжеті :)
Мутують формати, мутують медіуми, які доносять книгу - власне, книга, комп'ютер, телефон, КПК, ноутбук, плеєр, бумбокс... можна продовжувати перелік і будувати класифікації, але це інша історія.

Наша ж історія - про сервіси, які прагнуть централізувати інформацію про бібліотеку, зробити її максимально доступною - для читача та інших людей (що кому потрібно): користувачу пропонується готова класифікаційна схема, залишається заповнити чарунки - і всюди, де є конект - вдома, на роботі, в будь-якому місці і місті ви зможете заповнювати полиці власної Александрійки.
Насправді, процитований вище сервіс - не єдиний. Їх досить багато, і я обрав три, які найшвидше потрапили під руку, щоби роздивитися, що це і навіщо воно. Чи це мені потрібно і який сервіс пасує найбільше - стане зрозуміло за місяць-два, а зараз перші враження, позитивні і негативні.

Всі сервіси мають дещо спільне: просту реєстрацію, доступний категоріальний апарат, можливість додання книги за кодом ISBN (якщо така книга вже була внесена до бази, всі інші дані додаються автоматично), теги, можливість експорту інформації (у різних формах і форматах), рсс (можливість підписуватися на ті чи інші оновлення) і - можливості веб2.0-соціалізації, назвемо це так.
Мінус, який ще довго не можна буде виправити - можливість "знайти нові книги", яка побудована, вочевидь, на тегах чи чомусь подібному, однак абсолютно не працює - рекомендації з приводу "що почитати" часто носять цілком абсурдний характер: дається взнаки порівняно невелика кількість користувачів і відсутність прогнозованості смаків і рівнів читання.

Російськомовний сервіс http://www.livelib.ru/
має мотто - "сохраняем знания" - яке більше відповідає цілям і задачам, що стоять перед читачем, заваленим інформацією.
Але вже після першого десятку кліків починаються проблеми з юзабіліті - зручністю використання. Книга додається легко, але знаходиться у власній бібліотеці не одразу.
Втім, все виглядає досить симпатично
Автор блогу "Градації сірого" сказав про нього: "він, звісно, жахливий - але всі інші ще гірші".
При традиційно великій кількості читачів на пострадянських просторах більша їх частина залишається поза подібними "штучками для гіків" - сервіси розвиваються відповідно до якоїсь умовної "рентабельності". Але задумки, безперечно, гарні.

Українська інкарнація http://ua.reader2.com/ відзначається суворістю інтерфейсу, прямолінійністю формулювань - чесно кажучи, я би не сказав, що цей сервіс є дружнім для непідготовленого відвідувача - хоча все описане на титульній сторінці є привабливим - для тих, хто розуміє і не боїться слів "фолксономія" та "фасетна класифікація" (насправді, любі друзі, це дуже гарно). Взагалі, дизайн подібних сервісів "нє блєщєт", але й не має, в принципі.
Той, хто не злякається ворожого ставлення сервісу і витратить певний час на орієнтацію і підготовку, може, в принципі, дуже зручно почуватися.

Якщо ви не боїтесь англійської мови, то можете скористатись http://www.librarything.com/ (до слова, є російська версія сайту). Попри якийсь ніби трохи простуватий вигляд, він дійсно працює просто і, чесне слово, зручно. Цей варіант сподобався мені найбільше з трьох. Він досить легкий в освоєнні, а під час редагування профілю можна додати цілу купу сервісів, де ви буваєте, демонструючи цим усім бажаючим вашу цифрову особистість. Російський переклад не вразив - на мою думку, перекладено "не дуже", тому мені було простіше користуватись недубльованим сервісом.

Перший і третій сервіси я знайшов завдяки гаджетам на інших сайтах, другий (на якому, як виявилося, я був зареєстрований з хтознаколи) - через пошук.
Перший - найкрасивіший. Другий видається найпросунутішим. Третій - найкомфортнішим.

Я зареєструвався на усіх трьох, і протягом якогось часу спробую з'ясувати, чи це потрібно особисто мені - я все ще продовжуюсь користуватися офлайновим майндмепером "Фрімайнд" (про який ще обов'язково розповідатиму детальніше), щомісячно оновлюючи експортовану версію на власному сайті (це щодо відкритості) і щотижнево редагуючи список за компом вдома.

Втім, якщо десь назбирається купа цікавого народу, я із задоволенням буду підтримувати якийсь зі створених екаунтів (поки що не знаю, який, чесне слово :)

Ні риба ні м’ясо або “Сьомга” Софії Андрухович

У просторі, де м’ясо є синонімом сло­ва “тіло”, а риба позбувається хрис­тиянського тлумачення, перетво­­рюючись на символ жіночих статевих губ, залишається можливість пірнати у текст, не шукаючи протиставлень, не ши­куючи виправдань, — просто пірнати. Там, де фізичне здоров’я, їжа, перцепція, секс висуваються на найвищі щаблі, квазідбайлива тітка годує дівчинку салом, маслом і смальцем, і дрібно порізані шма­точ­ки м’яса замі­нюють усі звиклі ласощі, проте до риби росте огида. Мабуть тому, на перехресті духовного і фізичного залишається ні риба ні м’ясо: не проникаємо насправді глибоко у сутність жод­ного з цих понять. Залишаємось у цій дуже відвертій книзі зовнішнім спостерігачем, підгля­дачем, який багато чого не знає, і йому таки заборонено знати.

“Сьомга” — це книга про вуаєризм, бо бачимо ми переважно вчинки, без того, що твориться всередині особи, за якою підглядаємо, і як би спокусливо не виглядали ті кинуті на вселюдський осуд клапті думок, все ж більшість з них залишаються для нас захованими. Ми майже нічого не знаємо про освіту та професію головної героїні, її зацікавлення і вподобання. Роман орієнтований на пасивного підглядача, який ціка­­виться виключно досвідом тіла. Ми ніколи не втрутимося, не наблизимося, не співвідчуємо — ми лишень дивимося в шпарину.

Риба, що стає м’ясом... “Крім сли­зу, який на очах висихав, перетво­рюючись у напівпрозору луску, їхні стегна були вимащені кількома мазками крові. (...) Він подав їй кухонний рушник, поку­рив, відвернувшись, поки вона вити­ралась і натягала штани, і відвіз додому, навіть жодного разу не запитавши, холод­но їй чи нормально”. Народження м’яса — втрата невинності, що часто дорівнюється до смерті, якій в цьому випадку не надають жодного значення. ...до смерті риби — до втрати шансу на справді щире нестримане емоційне кобітяче переживання. Незахищена дівчинка стає глядачем, нездат­ним утотожнити себе з особою, яка провокує і виконує дії. Вона підглядає за собою збоку, хтось підглядає за ними збоку, він підглядає за нею у її ж щілину.

Порушення навіть неусвідомле­ного табу потребує кари, що полягає у виповіданні куштування всіх най­огидніших страв. Бажання бути відвертою до болю, хоча й ви­глядає так, ніби сорому нема і больові відчуття атрофовані, змушує показати найтравматичніші моменти. Але відвертість продемонстрована тіль­ки в подіях, героїня не будує діалогу з підглядачем, вона навіть боїться зазирнути йому в очі, коли той, нахабно вилізши на драбину, зазирає у кватирку. Рівень відвертості: риба, що передсмертно танцює на столі, прагнучи спокусити того, хто стоїть з ножем, ...своєю зимною вологою байдужістю. Без грайливої посмішки і без істеричних сліз вона витягає свої найболючіші спогади і розкла­дає їх навколо себе так, наче вони чужі, глумливо насміхається з них, ніби вони її не торкаються, і тоді створюється ілюзія, що вони й справді нічогісінько не торкають, і героїня вислизає з них, наче риба з води.

Як наслідок, в уяві не залишається жодного цілісно промальованого зображення. Героїня наче ховалася за колонами своїх спогадів, за деревами абзаців, що описують речі дуже інтимні, але дуже вульгарно, так, щоб не можна було прискіпатись до жодного сентименту, жодного натяку на дитинність, закоханість, слабкість. Усі свої знесилені сторони було випнуто вперед і висунуто напоказ, приправлено дрібно розтертим висміюванням. Я, мовляв, дівчинка сильна і свій сексуальний досвід сприймаю безестетично, безболісно і так само, як чужий, не вирізняючи себе з-поміж інших як кращу хоч чимось. “...п’ятдесятирічна розлучена матір думає, чи слід їй голити сьогодні волосся на лобку, чи тридцятидворічний сусід цікавиться нею винятково як жінкою, котру можна час від часу просити доглянути за котом. (...) І продавщиця магазину жіночої білизни заспокоює себе, що ще три хвилини, всього-на-всього три хвилини, і вона відчинить двері і вийде у темряву приміщення, де поки ще нікого немає, і тоді зможе спокійно поправити труси, які перекосилися і тепер неприємно муляють. (...) І пес задирає лапу”.

Бавлячись із вуаєристом, Софія, як і її батько, застосовує в прозовому тексті поетичні прийоми: “...можливо, я стану швачкою, або торгуватиму жвачкою, чи, може, займатимусь жрачкою, або керуватиму тачкою, або працюватиму срачкою, і гроші складатиму в пачку я, чи стану якоюсь співачкою, або перелітною качкою, або мандрівною морячкою, або твоєю козачкою (пане полковнику мій синьоокий), або звернуся калачиком — і мене можна буде якийсь час використовувати як подушку або шпаківню”. Але тут знову ж антиестетика, розчленовані тельбухи реальності без жодних прикрас.

Некрасивість визирає крізь щілину посмішки. “А ще він не міг сховати дрібненької посмішечки, яка вилазила зі щілини між його губами, як картопля з вареників” — Софія використовує колоритні етнічні метафори, які додають олії у вогонь, на якому готуються страви, чи то пак паляться відьми.

Псевдоочищення, завдяки якому вегетаріанкою (або цнотливицею, черницею, загорнутою в сіті лише для рибної ловлі) стає та, якій з дитинства були притаманні гріхи м’ясоїдів. Колишня блудниця вкривається лускою, яка блищить, немов натерта салом.

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.

Роберт Шеклі. "Варіанти вибору": фантастичний поп-арт

Читання нетипового Шеклі (а "Варіанти вибору" - це дуже нетиповий Шеклі, взагалі - це нетипова фантастика, і майже не фантастика, як всяка добра фантастика) викликає попервах цілий шквал асоціацій і домислів: скромний багаж відсилає до Керрола (ну, це у багатьох) з його екпериментами над логікою, до Малларме з формалізмом, до напрямку Бодлер-Хакслі, між якими десь має бути ще й Раймон Руссель (це такий ексцентричний дядя початку століття, дуже дивні книги писав), ну а якщо розгортати перспективи в усі боки, не обійтись і без Браяна Олдісса та інших людей з американської університетської експериментальної фантастики, яку часом годилось би назвати лінгво-фантастикою.

Словом, ціла купа народу.

Але читання захоплює. І, чесно кажучи, тупувато-банальне запитання "а чи не курив бува чого наш Роберт?" виникає не один раз, трансформуючись у бажання дізнатись, що саме, і обов'язково спробувати.

Шеклі не перший і єдиний, хто зробив вдалу спробу позбутися притаманної тексту лінійності (кумулятивність, як завжди, нікуди не дінеш), але на відміну від розбудовників так званого "гіпертексту" (Кортасар, Павич), які вирішували це питання за рахунок альтернативної навігації, він просто жбурляє читача в хаос фрагментів, які утворюють послідовність суто формально: сторінка за сторінкою.
Жодного "авторського" прочитання не пропонується: проте ключів достатньо: від антистрес-напою, який герой випиває на початку книги, до дитини, яка грається з віником, в кінці.

Традиційний сюжет редукується до того мінімуму, який ще можна надибати в порнофільмах: все інше - це процес, дія, гра.

"Варіанти вибору" - це не пастиш-колаж, плетиво з ремінісценцій і прямих натяків, ні (хоча може перші абзаци наштовхують на подібні думки). Це зразок того, що можна назвати поп-партом в літературі.
І це - фантастичний поп-арт: щорозділу нам підкидають нові (а інколи, для різноманітності, старі) "популярні", якщо не сказати - популістські рецепти. Все вже було. І не раз.
"Варіанти вибору" - це пародія на письменство.

Цю книгу варто прочитати.
Навіть якщо вам не подобається Шеклі.
Навіть якщо ви не любите фантастику.

---

Цитата з книги на тамблері: http://mykolan.tumblr.com/post/25724695
Де я взяв цю книгу: http://lib.rus.ec/book/50145
Навів на пошуки ось цей допис: http://urbansheep.livejournal.com/1666561.html

---

Ну і, що зовсім не стосується теми:
ця книга читається настільки легко, що я читав її з телефону. І дочитав 14.02, коли в офісі раптово вимкнули світло - романтична ситуація з любов'ю до книг :)

Паралельне читання

Ми читаємо щодня. Побагато.
Думаючи про паралельне читання, я мимоволі пропускаю численні блоги, рсс, підписки, що приходять мейлом, інформаційні штуки тощо - те, що можна читати в мережі щодня. Про написи, якими розмічено переміщення, я мовчу свідомо - вони відходять кудись вже до іконографіки, ніж до текстуальності.
Але якщо навіть думати й писати тільки про книжки, нікуди подітися від питання: що я зараз читаю? В сенсі - що саме?

Коли у мене з'явилася звичка читати цілу купу книг підряд? Пригадати неможливо. Однак безперечно, вона стала частиною життя в університеті. Для філологічного факультету - не дивно зовсім. При цьому завжди, не залежно від кількості "піднятих" примірників, зберігається стан, який у водіїв і пілотів називають "панорамним баченням": книги не змішуються, сюжетні лінії не переплітаються - вони хіба перегукуются, але так все з усім, тому дивуватися не доводиться.

З часом ця звичка трансформується, трансмутує.
Інтернет (куди ж без нього) вчить читати інакше - по діагоналі, заголовкам різного рівня, абзацам - у френд-стрічці живого журналу читач одразу відсортовує потрібне/непотрібне.
З книжками - принаймні, у мене - не виходить, якщо книжка не використовується утилітарно (як істочнік знаній).
Останнім часом я навіть повертаюсь інколи - на абзац, на сторінку: залежить від пауз між читанням і часу читання (а також рівня забембаності).
Знову ж таки, на відміну від гіпертекстуального інтренету, одна з переваг традиційної книжки - її лінійність і кумулятивність.

Скільки я читаю книг? І як - це "скільки"?
Виходить досить цікаво, і варто буде колись підняти це питання в контексті пам'яті і специфіки мислення. Тому що можна почати, і, в принципі, підтримувати досить багато книжок - зручність полягає в тому, що можна підбирати читання "під настрій", не пристосовуючись до нового, а просто переключаючись на уже відпрацьовану схему (с)приймання тексту.
Але досить багато книг просто губиться на цьому шляху.

Десь в процесі я починаю помічати, що є книги, які я "почав" читати рік (2, 5, мільйон) тому, а так і не закінчив - відволікся на іншу, зайшов у книгарню й прихопив там якусь нову, взяв почитати у друзів, і так далі, далі...

Зараз у мене немає книжкових полиць, тож я живу, як Знайка з казки Носова: "книжки були повсюду. на столі й під столом. на ліжу й під ліжком. на вікні й під вікном..."
Саме для того, щоби остаточно не загубится в цьому колишньому лісі, я почав вести простий візуальний облік читаних книжок, поволі перетворюючи його в список прочитаних.

Виходить так, що я читаю одночасно кілька книг з поезіями (їх легше читати дискретно, час від часу, невеликими порціями, тому період читання триває довше), кілька прозових книг, серед яких і фантастика, і класика, дві філософські праці - з паперу й екрану телефону: саме завдяки цьому я зараз стараюся не читати книжок (в більш-менш класичному розумінні) з монітору - і так вистачає. І лише прочитавши якусь, я можу нарешті віддатися новій насолоді :) Це ще не тайм-менеджмент, і треба багато розбиратися, як це працює, але якщо нічого не робити, не буде в чому розбиратися.

І саме тому книжка, яку мені приніс кур'єр з "Предмету", так і лежить запакованою: прийде день, і я зніму з неї цей одяг :))

Мала жіноча проза. Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).

Чи мала? Ця дівчинка, що тримає таткову руку (“Тато, таточко, любий коханий татко”), дівчинка, що їсть смачнющу здобу, задираючи голову, “тому що столик був високий, призначений для дорослих”, яка визирає у “бліде, високе, із пташиними криками у ньому” небо з подвір’їв-колодязів... дівчинка, яка лякає молодшу сестру тортурами на м’ясокомбінаті.

Законна дружина, що кухонним ножем впертими рухами відрізає шматки м’яса. Пахне минулим; традиційними, а тому завжди прийнятними формами неважкої прози; провінційністю з притаманними їй рисами конформізму: “їхні життя от уже століть зо три існують тільки у граматичній формі минулого часу, у тому первісно-міфологічному б у л о, яке своїм позірним утвердженням буття сприяє щонайзапеклішій консервації ідеї власної винятковості.” З одного боку, втискаючись у інкрустоване крісло класика (“...буде, як у Сванновій стороні – зара, тільки-но відкушу від мадленки, і все повернеться і накриє з головою, напівсолодкий чай, смак чогось незникомого у роті, смак, сипучий, ніби пісок”), з іншого – в те, що мало б змушувати червоніти, те, що відчуваєш, “коли лізе в голову мимохіть неконтрольоване, згнічене, утробне незадоволення”. Жінка – це неминучий тягар власного тіла, яке входить у нестійкий стан, вічна потреба заповненого простору.

Коли починає хитатися підлога і мама, поглядаючи скоса на надкушений кусень шоколаду, каже: “Залиш на завтра”, – і оце “нічого буде їсти” в пам’яті залишається недосмоктаною цукеркою-льодяником, що його в найстійкіший момент насолоди слід вийняти, аби підготуватись як слід до майбутнього. Вона ще більше розхитується, коли ти вбираючи мамині підбори, квацяєш викличним кольором губи, і ви біжете наввипередки, причому вона каже тобі “стій”, а ти ж бачиш сама, що все одно менше зростає, а більше зменшується, і бачиш, як їй прикро з цього приводу. Коли підлога так підло хитається, що ти не знаєш, чи фарбувати її, чи ти залишишся тут назавтра, чи не прийде хтось, хто здатний вигнати тебе, з твоєї власної начебто каруселі. І все ж ти миєш ту карусель, щодня проходячи ганчіркою те саме коло. Ти зустрічаєш віддавна знаних казкових принців на штучних конях, щоб потім вони мали змогу перетворитись на малесеньких чоловічків, як з “Цвіркуна”. Ти маєш всотувати, як твоя ганчірка – свій щоденний бруд, життя, яке ніщо інше, як “втома, ще раз втома, да, дорогуша, ти ще не знаєш, що це таке, ти ще нічого не знаєш (втома і заздрість), от поживеш на світі (втома і зловтіха), тоді й будеш із себе корчити (втома і огида) ... принцесу.., а потім – її коронне, її незмінне “о-ой!”, у якому звучить найгрізніша нота цілої симфонії – відверте, уже нічим не масковане звинувачення, знущальна, холодна материнська зненависть до істоти, яка випила до денця чашу її життя”. Бо далі прийде дитина на карусель, яку до блиску вимито. “Любиш кататись – люби і саночки возить, хоч катання того було два сантиметри, а від саночок тепер до скону не відчепишся”.

Дитина Розмарі. Ти відчуваєш материнський інстинкт, але навпаки, бо тобі гади бачаться гадами, а плазуни – плазунами. Чому, власне, за що мали б ми їх любити? Так, перед неминучими любощами він, “заспокійливо торкаючись приреченого тіла”, готує до встромляння ножа екзистенції і вже не бачить по тому, які “ці жінки у гробах, худі, хворі, отруєні своїми немовлятами, із випнутими животами, в яких, наче у целофанових пакетах, вистигають невилюблені діти”. Далі переповнюється страху інтимнощів (“жінка – то міфічна зубаста вагіна”), заповнює кошторис, щоб ти сяк-так животіла, а ти не можеш вичавити із себе зразкової вдячності, зацементована в “трикутнику сім’ї”.

Ти відчуваєш, наче крізь тебе проклали новий торгівельний шлях, яким валки чумаків возитимуть сіль, новий автобан, по якому на височезних швидкостях проноситимуться фури, продовбано отвір у скелі, новий тунель або й просто отвір, крізь який виповзають змії, і від цього в будь-якому випадку стає страшно. Твоє тіло перестає бути твоїм, в ньому живе ще хтось, кого ти не знаєш, і найймовірніше не захочеш знати. Ти прагнеш, щоб він принаймні тобі не заважав, Ти проголошуєш рівність і свободу, незалежність і самодостатність, але він п’є твій сік, відвойовує більшість спожитих тобою поживних речовин і продовжує все в тобі перевертати.

Або в тобі плаває велика риба. Риба росте і починає тебе зсередини їсти, бо поз’їдала навколо вже всіх маленьких рибок, які колись там жили. Тобі незручно, бо чуєш, як вона б’є хвостом і бовтається всередині. Ти не звикла до внутрішніх риб такого розміру, боїшся, що вона ростиме й надалі, в тебе напинатимуться м’язи і шкіра і котрогось дня ти вибухнеш.
Чи досить жіноча? Чи не занадто мала? Чи готова до того, щоб за допомогою копіювальних пристроїв розмножитись?

Публікувалось у «Provocatio», випуск №1.