Stories from the City, Stories from the Sea: Повсякдення як потік свідомості у романі „Місіс Делловей” Вірджинії Вулф

Повсякдення в літературі – глибинний шар сприйняття автором світу через передачу побуту його героїв, відчуттів, що їх охоплюють в кожній точці перетину часу з простором. Двадцятому століттю із його разючою детабуїзацією було притаманне бажання виповісти все, ухопити кожну крихточку буття, зафіксувати і передати навіть найнеістотніші практики буденності. Художня література виявилася чудовим транслятором.

На відміну від феноменологів-теоретиків повсякдення, автори експериментальних модерністських романів вдавались до психоаналітичного його осмислення, пірнаючи у глибини суб’єкта соціальних відносин. Куди ж міг зайти Гуссерль(1859-1938) з його страхом перед емпіризмом і переконанням, що „психологізм” є перешкодою для філософії [1]? Вулф кричала: „Мені більше подобаються люди, ніж капуста” [2, с.1]. На передові позиції висувалися Фройд (1856-1939), Юнг (1875-1961), Джеймс(1842-1910), прибічник емпіризму, який застосовув винайдений ним метод інторспекції для дослідження суб’єктивного переживання, зокрема, пов’язаних з релігією моментів внутрішнього просвітлення [3].

Найвдалішим засобом відтворення повсякденної реальності можна вважати потік свідомості. Термін „потік свідомості”, запозичений письменниками у американського психолога Вільяма Джеймса, стає визначальним для розуміння людського характеру [4]. Із творів зникають чітко типізовані риси персонажів (наприклад, годрий або скупий), натомість передається потік розрізнених персонажевих вражень – єдина реальність, якою ми володіємо. Автори уникають оцінок, подаючи лише дії та порухи думок суб’єкта як аргументи. „Тому що насправді (тільки б вона не дізналась) люди дбають тільки про насолоду хвилиною, а на більше немає в них ні душі, ні віри, ні доброти. Вони полюють зграями. (...) І лишають загиблих. На них маски, маски брешуть” [2, с.40].
Згідно з французьким філософом і психологом Анрі Берґсоном (1859–1941), людина живе у світі своєї пам’яті, яка є для неї протяжністю в часі [5]. Втрачаючи владу над реальністю, людина набуває влади над часом, пригадуючи вже пережиті моменти життя. Цю ідею відобразив Марсель Пруст (1871–1922) у циклі романів „У пошуках утраченого часу”, де теперешнє прозирає крізь призму минулого швидкою зміною життєвих ситуацій, неочікуваним укрупненням деталей, схопленням вражень від промайнулих запахів, смакових відчуттів, пейзажів (як гіпертекстові лінки на події з прожитого). Тут потік свідомості – це некодифіковане повсякдення, необроблений матеріал, збагачена руда [6]. Пруст песимістично пише про неможливість вийти за межі суб’єктивного „Я” і зрозуміти Іншого, боїться, що час буде дійсно „втраченим”, якщо набутого протягом нього довсіду, нікому не вдасться передати. Але на горизонті зринає Карл-Густав Юнг, який говорить про рецепцію художнього тексту через сприйняття „вічних образів”, архетипних структур, інтегрованих в психіці кожного індивіда, і символічне потрактування суб'єктивного переживання дає шанс [7].

Вірджинія Вулф (1882-1941 – містико-символічне співпадіння дат життя і смерті із Джеймсом Джойсом) пише свій роман «Місіс Делловей» також як „звіт відчуттів” (за дефініцією Гоголя), застосовуючи техніку „розкутої свідомості”, спирається на творчість Дороті Річардсон, Марселя Пруста, філософські праці Фройда, Джеймса, Юнга та Бергсона [8]. З Джойсом у неї й справді багато спільного. Експериментальний психологічний роман „Місіс Делловей”(1925) часто називають взірцем творчого наслідування „Улліса”(1922). До обидвох романів застосований метод ущільнення часу. Вони зводяться до опису одного дня („Улліс” – 16 травня 1904, „Місіс Делловей” – серпневий день 1923 року), намагаються відтворити сам процес мислення. Проте вони належать до двох різновидів модерністського роману: твір Вулф вважають імпрессіоністським, твір Джойса – міфологічним, себто в першому автор опирається на індивідуальне фройдівське несвідоме, в другому – на колективне (юнгівські архетипи) [5].

Роман „Міссіс Делловей” позбавлений чіткого сюжету. Світська дама, Кларіса Делловей, цілий день готується до бенкету. Її чоловік снідає із впливовою дамою, леді Брутн і обговорює політичні новини. Їхня донька п’є чай з несимпатичною, аскетичною і надмірно релігійною вчителькою історії. В Лондон повертається після тривалого перебування в Індії Пітер Волш, який був закоханий у Кларісу і якому вона відмовила. Душевнохворий ветеран війни викидається з вікна. Бенкетні поцілунки, привітання, плітки. Загалом реалії двадцятих років, схоплений побут початку ХХ століття.

Виділяючи основними атрибутами буденності час і простір, буттєвий хронотоп роману – це один день і, образно кажучи, одна кімната, славнозвісний „власний простір” Вірджинії.
Простір жінки вікторіанської епохи, такого собі „домашнього ангела” – це дім, вітальня, кімната для чаювань, бальна зала [9]. Кімната – ключове поняття у творчості Вірджинії Вулф („Кімната Джейкоба”, „Власний простір”) – це „privacy”, простір свободи, особистого усамітнення для творчості, маленька ділянка, яка кожному з нас за життя має бути відведена, так само, як після смерті відведена ділянка на цвинтарі. Це також і сфера тілесної незалежності, збереження дівочості і чистоти [8]. „І якесь понад міру дивне відчуття, що вона невидима; невидана; невідома, і наче інша виходила заміж, народжувала, а вона тільки йде і йде без кінця в дивовижній процесії разом з усіма в натовпі по Бонд-стріт; певна місіс Делловей; навіть і не Кларіса; а місіс Делловей, дружина Річарда Делловея” [2, с.4]. Прикметно, що Кларіса через хворобу мала у свої 52 роки, як і в дитинстві, окреме ліжко в окремій кімнаті. Ім’я головної героїні в перекладі означає „чиста”. З іншого боку, для Кларіси дім – це захисна шкаралупа, на відміну від Саллі Сетон, для якої це „домашня в’язниця”, і соціальний статус, титул „Місіс Делловей” – також порожня коробка, лушпиння, те, в чому слід бути перед очима людей. Маска, роль. Героїня, ідеальна господиня, вміє показати у своєму просторі свою вагомість, наявність дому дозволяє гостини і світські виходи з його дверей.

Час в романі поділяється на астрономічний (удари Біг-Бена) і внутрішній, той яким герой його сприймає. Один „внутрішній” день – це скупність інших днів, що тримаються тоненькими руками причинно-наслідкових зв’язків, рука майбутнього стискає руку минулого, а ми визираємо з місця стиску. „Внутрішня” хвилина дорівнює „хвилині червневого ранку, що увібрала відбитки вже стількох ранків” [2, с. 16]. Спочатку Вулф планувала назвати роман „Години”, адже така назва пояснює суб’єктивні фрагментарні зарисовки, „moments of being” („моменти буття”), як називає їх сама авторка. Центр такого часового мометну – „вузол свідомості”, що презентується наративом героя, який наче прагне спинити мить [10]. „Зі слова „час” зійшло лушпиння; вони зілляло на нього свої блага; і з губ, наче стружка з рубанка, самі собою, білі, тверді, нетлінні, понеслися слова, скоріш, скоріш зайняти своє місце в оді Часу...” [2, ст. 31]. Пізнання тут можливе лише через діалектичне становлення моменту. Ріка подій із їхніми „тепер” рухається: хвилі, хвилини, миті, – двічі вони тебе не омиють, тому треба зафіксувати все без поділу на першорядне і дріб’язкове.

Текст невпорядкованих фрагментів – це текст без ієрархії, бо кожна найнікчемніша дія може бути описаною [11]. Як і в малярстві, імпрессіоністична манера письма характеризується уривчатістю, окресленням предметів окремими штрихами, захопленням деталями. Перед нами постає „бічна” правда, яку видно тут і зараз, саме з цієї точки зору. І вже за хвилю цю точку буде змінено [12].
„Може, через те, що вона зняла обручку? „У мене рука схудла, – вона сказала. – Я її в сумку сховала”, – вона сказала йому.
Він відпустив її руку. Їх шлюб розірвано, подумав він, з мукою, з полегшенням. Перерізана мотузка; він ширяє; він вільний…” [2, с.30].

„Реальне життя далеке від того, із чим його порівнюють, – казала Вулф: свідомість сприймає міріади вражень – невихитруваних, фантастичних, скоробіжних... Вони звідусюди проникають у свідомість неперерним потоком. Письменник, спираючись у своїй роботі на відчуття, а не на умовність, описує все те, що повинен... Життя – це серія симетрично розташованих світильників, а світиться ореол.” У статті „Сучасна художня проза”(1919) Вулф пише, що потрібно мати мужність сказати, що тебе цікавить саме „це” і покласти „це” в основу свого твору. Для Вулф найбільш цінне невловиме враження, яке вислизає [8].

То що ж вона обирає для опису у романі, рутину чи виняток? Я би сказала, рутину, але описану винятково. Міссіс Делловей цілий день чекає свята, але для неї, здається, не менше свято становить сам процес приготування, похід за квітами, зашивання сукні. Її просто тішить часоплин: „Ось! Гуде. Спершу мелодійно – вступ; потім непохитно – перша година. Свинцеві кола побігли повітрям. Які ж ми всі дурні, думала вона, переходячи Вікторія-стріт. Господи, і за що все це так любиш, так бачиш і постійно вигадуєш, городиш, ламаєш, щосекунди вибудовуєш знову; але й найбільш нестерпні опудала, ображені долею, що сидять коло ґанку, зовсім пропащі, зайняті тим самим; і тому напевно їх не зачіпають ніякі постанови парламенту: вони люблять життя. Погляди перехожих, хитання, шурхіт, шелест; гуркіт, клекіт, ревіння автобусів і авто; човгання ходячих реклам; духовий оркестр, стогін шарманки і понад усім надиво тоненький виск аероплана, – ось що вона так любить: життя; Лондон; саме цю секунду червня” [2, с.1].

Як засіб тлумачення тексту через звернення до взірців повсякдення використовуються метафори („...не могла розсіяти дитинства, яке вистояло пологи і прилипло до тіла, мов простирадло” [2, с.14]) і навпаки, завдяки метафоричній мові рутинні справи вивищуються понад буденністю („… схиляючись до столика в холі, вона наче одразу втішилась і очистилась, і, нахиляючись до блокноту, куди заносилось, хто і з якого приводу телефонував, вона говорила собі, що такі хвилини – бруньки на дереві життя, це цвітіння пітьми…” [2, с.12-13]).

Потік фемінної свідомості спершу маневрує в руслі чоловічого одягу, сиґар та псевдонімів [13], а згодом трансформується у потік несвідомості, винаходячи нову мову, на противагу тій, що сфомувало „чудовисько чоловічої статі, з командним голосом, міцним кулаком, дитячим прагненням розкреслити поверхню землі крейдяними мітками...” [14, ст. 147]. Вулф виступає проти хлоп’ячих претензій на цілковиту об’єктивність і спроби подати свої емоції раціоцентрично і безсторонньо [15]. Деякі радикальні феміністки взагалі вважають будь-яку методологію інструментом патріахату. Юлія Крістева пише, що жінка належить до іншої, нелінійної, „монументальної” часовості [16, P.193]. Жіноче повсякдення втікає в науку мовою, мінливою, асоціативною, такою, що уникає опозицій і грає зі словами. Вивченням такої мови займаються Елен Сісу та Люсі Іриґаре [17, с.201, 335]. Але саме Вірджинія Вулф першою конструювала невимовлене, протікаюче крізь пальці жіноче повсякдення.

У феноменологічній інтерпретації Р. Інґардена (1893–1970)
“життя літературного твору” – це можливість впливу на читачів та перетворення їх на співучасників комунікаційного процесу, що має унікальну владу над часом і простором, оскільки в ньому закодована можливість реінкарнації життя [18]. Юнг також відводить чільне місце літературі. Творчий процес – одухотворення архетипів – дає змогу “схарактеризувати ту епоху, в якій народжується твір, і дух часу, на формування якого і впливає мистецтво” [19, с. 102-103]. Розвиток людської свідомості присутній у творі мистецтва, але прихований за символами, і зрозуміти їх дасть змогу лише “оновлення духу часу”, тобто “свіжий погляд” на твір. Рінкарнацією роману „Міссіс Делловей” був роман Майкла Кеннінгема „Години”, за який автор отримав 1999 року Пуліцерівську премію. За цим твором був знятий фільм з Ніколь Кідман, що свідчить про актуальність поставлених у романі Вірджинії проблем і потребу їх переосмислення у „новому” часі. У романі Кеннінгема головна героїня живе з жінкою замість чоловіка (більше толерування гомосексуальності у сучасних реаліях), а душевнохворий, що викидається з вікна, перетворюється на фізично хворого на СНІД. Також за творами Вірджинії Вулф були створені п’єса американського драматурга Едварда Олбі „Хто боїться Вірджинії Вулф?”(1962), за якою був знятий однойменний фільм, і фільми „Golven” (1982), „На маяк”(1983), „Власний простір”(1990), „Орландо”(1992) та „Міссіс Делловей”(1997).

Отже, зафіксований в літературі потік, фіксує і передає простір і час. Свідомість плине за течією повсякдення і набуває мільйонів відтінків сірого будня, кожен з яких вартий відображення. Проте наступної миті свідомість рушає проти течії повсякдення з його настановами на раціональність, відшуковуючи несподівану красу у буденних діях і речах, поринаючи у спогади, мрії, сни, афективні стани. Але повсякдення залишається незмінно видимим поза цими рефлексіями, як тло. „...бо найбільша таємниця – ось вона: тут одна кімната; там інша.” [2, с. 57].

Список використаної літератури

Феноменология культуры http://www.cultureslov.com/47/212/1704454.html

Virginia Woolf. Mrs. Dalloway http://www.gutenberg.net.au/ebooks02/0200991.txt

У.Джемс. Многообразие религиозного опыта, Наука, 1998.

W. James. Principles of Psychology. N-Y, 1890. Vol. 2. Ch. 21.

Игорь Шайтанов. В.Вулф. «Миссис Дэллоуэй»: модернистский роман http://lit.1september.ru/articlef.php?ID=200404306

Социальная роль литературы: подходы к исследованию http://www.iek.edu.ru/publish/pusl1.htm

Наталія Науменко. Рецепція української новели зламу ХІХ-ХХ століть у світлі архетипного аналізу// Вісник Львів УН-ТУ, 2004, Вип.33.

Елена Златина. Антитеза суперинтеллектуализма и дезинтеллектуализма. Вирджиния Вулф и её роман “Миссис Дэллоуэй". http://www.teleor.net/lit/nauka/9.html#down6

Ольга Радомська. Домашній ангел: жінка у вікторіанській літературі.// Український журнал, 3/2007.

Гарин И.И. Век Джойса. - М: ТЕРРА-Книжный клуб, 2002. http://kozhuhovo.org/cgi-bin/html-KOI.pl/DVOJS/garin_djois.txt

Тетяна Остапчук. Фрагментарність у літературі та візуальному мистецтві ХХ ст.: проблеми рецепції художнього образу// Вісник Львів УН-ТУ, 2004, Вип.33.

Вирджиния Вулф.«Миссис Дэллоуэй» http://www.deepsavana.com/pagesid-157.html

Олена Синчак. Мундштук, сиґари та „фемінне” письмо.// Український журнал, 3/2007.

Вірджинія Вулф. Три гінеї.- Львів: Ініціатива, 2006.

Основи теорії ґендеру. За редакцією Скорик М.М. - Київ: Видавництво “К.І.С.”, 2004.
Kristeva, J. Women’s Time. Oxford: Basil Blackwell, 1986.

Антологія феміністичної філософії. За редакцією Елісон М. Джаґер та Айріс Меріон Янґ. – Київ: „Основи”, 2006.

Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів: Літопис, 2002.