Книга віршів молодого поета Богдана-Олега Горобчука, видана видавництвом "Факт" 2007 року є черговою зенонівською стрілою в доробку автора, фіксацією його доволі стрімкого руху в напрямку до власного стилю, і водночас вона претендує на якесь обособлене місце в українському літературному просторі.
"Поетична-мудрість, розмаїття форм" - можна прочитати в анотації.
Післямова говорить нам, що Богдана-Олега визнано одним із найцікавіших молодих поетів.
Це має значення, якщо читати післямови й передмови, а також анотації до поетичних книжок.
Хоча найголовнішою характеристикою книги віршів є саме вірші. Формальний аналіз поетичних текстів (особливо, але не тільки сучасних) є річчю, на мою думку, невдячною і непотрібною.
Про те, як виглядає книга, я написав у своєму блозі в жж, тут, одже, я зосереджуся на читацьких враженнях.
Найадекватнішим способом оцінки і характеристики поетичних творів завжди є бінарне "сподобалося - не сподобалося", з наборами додаткових вальорів і градацій.
Мені - сподобалося. Я читав цю книгу місяці два, з перервами на свята і писання власних текстів (мені Горобчукові тексти заважали писати, це правда, але не тому, що вони погані чи гарні - просто вони були на той момент "в іншому настрої"), в транспорті й під час обідньої перерви, вдома - малими порціями ввечері і вранці, намагаючись не змішувати настрої і враження у якийсь незрозумілий коктейль - втім, при такому темпі стає ще більше зрозуміло, що кожен з нас завжди розповідає одну й ту саму історію, більш чи менш вдало, більш чи менш цікаво, більш чи менш зрозуміло й різноманітно.
Книги Горобчука, побудовані з претензією на складну композицію, архітектоніку (не побоїмося цього малознайомого слова), насправді схожі на джазову тему, що розвивається, вар'юється, іде по висхідній, але ще не досягла кульмінації. Аплодисменти попереду.
Але я можу впізнати тут і самвидавівські тексти, і "Я застудив серце" - тут немає, можливо, тільки хлопчика у беретці, якого я колись бачив в Ірпені (це він роздавав оті безкінечні складанки), і ще мені здається, немає "міста в моєму тілі" - іншої книги про оптимізм безвиході.
Тобто, щоби ця книга не дивувала, варто просто знати автора, чути, як він читає свої тексти, як переживає свою буденність, як, як, варто, треба... І тому я не раджу її читати всім підряд.
Автор не стільки опирається на зовнішню традицію, яка переважно має забугорне коріння, скільки на якусь власну, внутрішню, і цьому внутрішньому руху він слідує, вдаючися до мімезису, мімікрії, до іронії й пародії (у "Місті в моєму тілі"), та гумору - в "Немає жодної різниці".
З усього видно, мені важко щось сказати про цю книгу "саму по собі" - я напевно, багато читаю, і мої враження значною мірою залежать від контексту.
Але мені здається, що ця книга пасує до читання довгими зимовими вечорами, до неквапного відпочинку чи довгої подорожі (коли ці вірші можна читати лежачи на полиці, між дрімотою, позираючи на безлюдні краєвиди за вікном).
Гадати б я не дуже радив, не тільки цією збіркою - поезією взагалі: не так цікаво.
Проте Богдан-Олег пропонує інші, не менш цікаві ігри.
Його тексти можна переживати за допомогою різних механізмів <читання>: традиціні методики не допомагають, точніше, дають нульовий результат (від чого - "нерозуміння", а часом і "неприйняття"), одначе, варто спробувати принаймні спосіб, описаний в три-чотири томнику української літератури минулого століття "Українське слово" - а саме там, де читач переказує свій шлях крізь один із сонетів Емми Андієвської.
Політайте за Горобчуковими комахами - це може бути цікаво.
Немає коментарів:
Дописати коментар