вівторок, травня 19, 2009

Після слему


Колись усе закінчиться: шумовиння відійде, і оголить… що? Черговий (уже) українсько-білоруський слем закінчився, цього разу — перемогою домашньої команди. В поезії, нажаль, за перемогу в турнірі не пропонують прекрасну панну (хоча Діма Лазуткін, певно, заперечуватиме), принаймні, в командних змаганнях, які несподівано виявляють, що яскраві учасники ще не є необхідною запорукою для перемоги.

Слем у всьому світі відходить. Хоча традиції публічних читань існували до, і, в модифікованому вигляді, залишаться й після слему. Слем український від самих своїх початків, хоча й був (і лишається) експериментом, позбавлений гостросоціального стрижня. Брак потреби виливається у нестачу громадянської лірики, натомість простежується інша «головна» тенденція: привернути увагу до себе.
І замість «нудних читань» (не так їх багато й було, зрештою) влаштовується імпровізований балаган на площі, і люди з різними ступенями сп'яніння й зацікавлення стежать за людьми, що так нагадують інших приматів — тих, що із зоопарку.

Після такого не варто так аж чекати, що хтось стане вслухатися в тексти: традиція складається інакше, і добре, що так, оскільки реакція на слеми — це читання по університетах, а відлуння слемів — це поетичні вечори в кав'ярнях, які починають змагатися з концертами музичними, а у випадку «чистого кабаре», як скаже Вано Крюгер про Полежаку, змагання це завершується оптимістичною перемогою.

Не зважаючи на те, що судді хто — невідомо, винні все ж знайдуться. Оцінювати, а потім віддавати перемогу одним — означає зганьбити інших, які загалом цього не заслужили, але — заслужили: прийняли правила гри, за якими є переможець, і є, відповідно, інша сторона.
Натомість один з головних винуватців дійства — особа, що здійснює конферанс: у її владі знаходиться вибір критерію (не тих випадкових людей вказав), можливість обірвати виступ (у 5 хвилин не вклався тільки один учасник, з української команди) і ще купа різних магічних штук, які ми тут описувати не будемо: слем-майстер теж приймає умови гри, знаючи, що всі, хто не переможе, подивляться на нього без приязні, і у випадку командних змагань це буде тільки половина учасників, а в разі індивідуальних досягнень — всі, крім єдиноосібного переможця. За межами гри, якщо тільки вчасно вийти, все, нехай і не одразу, стає на свої місця: у кожного насправді вистачає власних, не завжди озвучуваних критеріїв: хто тільки не каже, що Полежака не поет, але це дійсно кращий український слемер, і треба ще мати достатньо розуміння, щоби просто любити його, без заздрості :)

Українська команда: Паша «Короборо» Коробчук, Андрій «Нєчік» Нечитайло, Діма Лазуткін (капітан команди), Тарас «Юхим», Аліна Сваровськи, Артем Полежака.
Білоруська команда: Уладзь Лянкевіч, Джэці, Анка Упала, Пістончык, Валярына Кустава, Віктар Жыбуль.
За лаштунками з обох боків: Ксеня «Ума» Омельченко і Марійка Мартисевіч (обидва імені, стовідсотково, я пишу неправильно, як умію, збиваючись на кожному складі — і перепрошую, але нічого зробити не можу: білоруським правописанням не володію, інтернети не підказують — в силу локалізованості відповідей пошукових систем).

Враження командні: у одних були добре розставлені акценти, інші сміливіші з формами, через що слухати їх цікаво, але формату хочеться іншого: не змагального, а акційного: перформанс, інсталяція, гепенінг: наше випробуване і давно прожите все. Українці грають з жанрами, білоруси — з родами: звучить не тільки поезія, а й проза, досить, як для умов герцю, вдала.

Далі враження подрібнюються: було шкода Андрія, який десь по дорозі втратив себе, і читав тим, що лишилося, і коли збірка його поезій, видана Пантюком, упала зворотом обкладинки догори, почулися смішки: «він з собою свою фотографію носить!..» А Юхим, навпаки, пролетів крізь власне сп'яніння і презентував нам таку от замальовку жанрову, як п'яне одкровення, і всі ті, хто знають ціну і солодощ п'яних сліз, зрозуміють: в іншому стані не виникло б такої довіри до того, що «янголи на небесах — попса». Лазуткін і Коробчук виступали як «заслужені працівники сфери», приймаючи заслужені овації й шал, впевнено прокладаючи шлях крізь текст до аудиторії, і від того здавалося, що — не викладаються, але реакція публіки засвідчувала, що не все так просто й прямолінійно. А от що читала Аліна Сваровськи, я не пригадую абсолютно.
З білорусами трохи інакше — менше тримаються в пам'яті імена, крім Пістончика, який читав якраз і не поезію зовсім, але такий от майже стендап, і при всій хуліганськості стилістики це було краще (для випадку виконання), ніж вірші, тому що простіше, тому що — сміятися легше, ніж думати, такий от двосторонній біхевіоризм — стимули, реакції, а між ними — крики публіки і піт виконавця. І Жибуль. Котрий завершив виступання білорусів, і був половиною завершального акорду цього чудернацького слем-змагання. І був яскравим. І був близьким («добрий доктар Алкаголь»). І був, і це було прекрасно. Джеці, здається, дружина його? розповідала теж історію близьку — про трусики, а між ними, як резинка від тих трусиків, простяглися різні експерименти над собою, текстами і аудиторією.

І чи причина полягає в тому, що українська збірна цього року вжила менше алкоголю, як торік, чи в тому, що експерименти й екстремуми необхідні, але публіка реагує непропорційно до витрачених зусиль, і так завжди, але головне, що я хотів сказати —
перемагає в таких змаганнях завжди одна сторона — публіка.

І поки ще вона перемагає.

фото з події: Кіра Іванова (http://rukinam.com/)