Шаргород

21 ТРАВНЯ в м. ШАРГОРОД на вул.Леніна біля буд.185 о 14:00 відбулося відкриття пам'ятника «ПАМ'ЯТНИК НОВОМУ ПАМ'ЯТНИКУ» художниці Жанни Кадирової.

Для журналістів з Києва до Шаргороду і назад 21 травня був організований виїзд автобусом. Ми виїхали з Києва о сьомій і повернулися опів на дванадцяту.

В рамках заходу відбулася екскурсія по старому місту .

З основних пам'яток Шаргорода – оборонна синагога XVI століття і будинок, датований тим самим віком, що охороняються державою як пам'ятники архітектури (але неабияк пошарпані, треба сказати).Ще збереглися старі єврейські будиночки, а також «без вікон без дверей» покинута соляна шахта, від якої лишилася лише діра завглибшки в 10 метрів. Всім запропонували кинути в дірку камінь і почути, як звуку від падіння не чути. Наша екскурсія повільно перейшла до церемонії відкриття.

Мер міста Т.Жмурко виказав подяку Олександру Львовичу Погорільському (організатору, меценату), Жанні Кадировій, Григорію Петровичу Сеулку. «В нашій районній программі», - сказав мер, - «передбачено програму соціально-економічного розвитку району створення туристичних зон на базі Шаргорода. Адже наш район увійшов в перелік 7 чудес Вінничини. Ми довго вибирали місце, де поставити пам’ятник . Щоправда, цей скверик був в занедбаному стані, а перетворився на чудовий куточок для відпочинку.

Ми в Шаргороді знайдемо ще не один такий куточок, де можна буде, додавши інвестиційних коштів, сприяти відродженню міста...»

Жанна Кадирова: «Для мене це видатна подія. Це реалізація задуму. Два роки тому на архітектурному фестивалі тут було створено скульптуру, яку сьогодні встановлено.

Для мене це новий етап, який я пройшла разом з людьми, що мені допомогали – це бригада приблизно з 30 чоловік, які мешкають в Шаргороді. Вони від душі допомагали, мені легко тут працювалося.

Я працюю з сучасним мистецтвом… Це пам’ятник новому пам’ятнику. Це монумент невідкритому, новому.. Створюючи його, я намагалася осмислити, що таке пам'ятник взагалі. Яка історія пам'яток. Адже різні політичні сили змінюються. Якщо згадати нашу історію – як Леніна змінювали на Шевченко, цей пам’ятник теж може бути ким завгодно. А якщо це пам'ятник новий, ще не відкритий, кожен може вигадати, що там всередині. Тому цей монумент постійно залишиться актуальним.Я чула дуже багато версій від людей про те, що це за пам’ятник, - і я хочу сказати, що кожна версія вірна. Бо це новий пам’ятник новому герою.

Хай ця скульптура стане органічною частиною міста. Це пам'ятник всьому новому. Хоча нерідко нове сприймається обережно. Новому люди спершу не довіряють, а потім нове стає частиною життя.»

- А місцеві майстри не ображаються, що їх не запросили ?

- «Ні, навпаки, тут були всі задіяні. Зверніть увагу на стенді з фотографіями: зображені всі етапи нашого будівництва, роботи було дуже багато. Я замовляла лавочки, ліхтарі. Місцевий водоканал дозволив, і ми зробили маленький фонтанчик з питною водою. Місцеві працівники вкладали бруківку. Були проблеми із підключенням електрики, ліхтарів. Ми навіть отримали штраф за невірне підключення. Потім виникла проблема з газовою трубою. Я думала, її взагалі неможливо буде прибрати з поля зору, але все ж таки її закопали під землю. Дерева посадили. Роботи глобальні. Взагалі всі місцеві служби були задіяні. Мені дуже приємно, що люди, які зі мною працювали, дуже старалися.»

21 травня ми відвідали також виставки сучасного мистецтва на території колишнього Сосновського Цукрового заводу. Були представлені роботи російських митців Д.Гутова, А. Іоффе, А. Нікітінова, Є. Нємкова, О.Верьовкін.

Від себе додам, що взагалі сам факт реалізації проекта «Пам'ятник новому пам’ятнику» у мене особисто викликає неоднозначні відчуття. Це пам’ятник новому. Під «тканиною» з кахлю, що має форму людини, - нічого немає. Тобто це скульптура є все і нічого водночас.

Деякі шаргородські жінки вбачали в монументі своїх синів, що давно поїхали з містечка на заробітки. Це не пам’ятник герою. В сучасних людей немає героїв. Ніхто не підходив до Жанни і не казав, що уявляє собі в монументі якусь історичну постать, чи культурного діяча. А коли в людства немає героїв – тоді з'являються такі монументи. І це сумно. Хіба нам не потрібні герої ? Чи головне для нас – наші родичи , наша хата , а все інше нам не цікаво? Хіба нам нема ким захоплюватися, ставити когось в приклад і про когось згадувати?

Жанна робить монументи з кахлю, бо це стійкий матеріал, що не гнеться, не ламається. Це її пояснення. Але зміст пам’ятника відгонить неприкритим конформізмом. Якщо хтось захоче, може роздивитися в монументі хоч янгола, хоч демона - і ніхто не помилиться. Всі будуть праві.

Чи можна було б не зважати на ідейну сторону проекта, а тільки на естетичну?

З соціальної точки зору цей пам’ятник, як і відкриття галереї сучасного мистецтва на старому цукровому заводі, і проведення арт-резиденцій – це спасіння для забутого людьми містечка, із занедбаними туристичними пам’ятками.

А треба сказати, що плани на перебудову Шаргорода у меценатів глобальні. В майбутньому вони мріють зробити центр сучасної художньої творчості, не лише в рамках України, але і ширше - східної Європи. Тут на місці цукрового заводу, що був розібраний на кольоровий метал попереднім власником, відкрився музей сучасного мистецтва, при якому працюють художні майстерні, лекторій і, звичайно, Арт-резіденція Шаргород, яка прийняла вже більше десятка учасників. Сподіваються також зробити дитячу школу мистецтв.

Можемо побажати Шаргороду тільки успіхів.

Після слему

Колись усе закінчиться: шумовиння відійде, і оголить… що? Черговий (уже) українсько-білоруський слем закінчився, цього разу — перемогою домашньої команди. В поезії, нажаль, за перемогу в турнірі не пропонують прекрасну панну (хоча Діма Лазуткін, певно, заперечуватиме), принаймні, в командних змаганнях, які несподівано виявляють, що яскраві учасники ще не є необхідною запорукою для перемоги.

Слем у всьому світі відходить. Хоча традиції публічних читань існували до, і, в модифікованому вигляді, залишаться й після слему. Слем український від самих своїх початків, хоча й був (і лишається) експериментом, позбавлений гостросоціального стрижня. Брак потреби виливається у нестачу громадянської лірики, натомість простежується інша «головна» тенденція: привернути увагу до себе.
І замість «нудних читань» (не так їх багато й було, зрештою) влаштовується імпровізований балаган на площі, і люди з різними ступенями сп'яніння й зацікавлення стежать за людьми, що так нагадують інших приматів — тих, що із зоопарку.

Після такого не варто так аж чекати, що хтось стане вслухатися в тексти: традиція складається інакше, і добре, що так, оскільки реакція на слеми — це читання по університетах, а відлуння слемів — це поетичні вечори в кав'ярнях, які починають змагатися з концертами музичними, а у випадку «чистого кабаре», як скаже Вано Крюгер про Полежаку, змагання це завершується оптимістичною перемогою.

Не зважаючи на те, що судді хто — невідомо, винні все ж знайдуться. Оцінювати, а потім віддавати перемогу одним — означає зганьбити інших, які загалом цього не заслужили, але — заслужили: прийняли правила гри, за якими є переможець, і є, відповідно, інша сторона.
Натомість один з головних винуватців дійства — особа, що здійснює конферанс: у її владі знаходиться вибір критерію (не тих випадкових людей вказав), можливість обірвати виступ (у 5 хвилин не вклався тільки один учасник, з української команди) і ще купа різних магічних штук, які ми тут описувати не будемо: слем-майстер теж приймає умови гри, знаючи, що всі, хто не переможе, подивляться на нього без приязні, і у випадку командних змагань це буде тільки половина учасників, а в разі індивідуальних досягнень — всі, крім єдиноосібного переможця. За межами гри, якщо тільки вчасно вийти, все, нехай і не одразу, стає на свої місця: у кожного насправді вистачає власних, не завжди озвучуваних критеріїв: хто тільки не каже, що Полежака не поет, але це дійсно кращий український слемер, і треба ще мати достатньо розуміння, щоби просто любити його, без заздрості :)

Українська команда: Паша «Короборо» Коробчук, Андрій «Нєчік» Нечитайло, Діма Лазуткін (капітан команди), Тарас «Юхим», Аліна Сваровськи, Артем Полежака.
Білоруська команда: Уладзь Лянкевіч, Джэці, Анка Упала, Пістончык, Валярына Кустава, Віктар Жыбуль.
За лаштунками з обох боків: Ксеня «Ума» Омельченко і Марійка Мартисевіч (обидва імені, стовідсотково, я пишу неправильно, як умію, збиваючись на кожному складі — і перепрошую, але нічого зробити не можу: білоруським правописанням не володію, інтернети не підказують — в силу локалізованості відповідей пошукових систем).

Враження командні: у одних були добре розставлені акценти, інші сміливіші з формами, через що слухати їх цікаво, але формату хочеться іншого: не змагального, а акційного: перформанс, інсталяція, гепенінг: наше випробуване і давно прожите все. Українці грають з жанрами, білоруси — з родами: звучить не тільки поезія, а й проза, досить, як для умов герцю, вдала.

Далі враження подрібнюються: було шкода Андрія, який десь по дорозі втратив себе, і читав тим, що лишилося, і коли збірка його поезій, видана Пантюком, упала зворотом обкладинки догори, почулися смішки: «він з собою свою фотографію носить!..» А Юхим, навпаки, пролетів крізь власне сп'яніння і презентував нам таку от замальовку жанрову, як п'яне одкровення, і всі ті, хто знають ціну і солодощ п'яних сліз, зрозуміють: в іншому стані не виникло б такої довіри до того, що «янголи на небесах — попса». Лазуткін і Коробчук виступали як «заслужені працівники сфери», приймаючи заслужені овації й шал, впевнено прокладаючи шлях крізь текст до аудиторії, і від того здавалося, що — не викладаються, але реакція публіки засвідчувала, що не все так просто й прямолінійно. А от що читала Аліна Сваровськи, я не пригадую абсолютно.
З білорусами трохи інакше — менше тримаються в пам'яті імена, крім Пістончика, який читав якраз і не поезію зовсім, але такий от майже стендап, і при всій хуліганськості стилістики це було краще (для випадку виконання), ніж вірші, тому що простіше, тому що — сміятися легше, ніж думати, такий от двосторонній біхевіоризм — стимули, реакції, а між ними — крики публіки і піт виконавця. І Жибуль. Котрий завершив виступання білорусів, і був половиною завершального акорду цього чудернацького слем-змагання. І був яскравим. І був близьким («добрий доктар Алкаголь»). І був, і це було прекрасно. Джеці, здається, дружина його? розповідала теж історію близьку — про трусики, а між ними, як резинка від тих трусиків, простяглися різні експерименти над собою, текстами і аудиторією.

І чи причина полягає в тому, що українська збірна цього року вжила менше алкоголю, як торік, чи в тому, що експерименти й екстремуми необхідні, але публіка реагує непропорційно до витрачених зусиль, і так завжди, але головне, що я хотів сказати —
перемагає в таких змаганнях завжди одна сторона — публіка.

І поки ще вона перемагає.

фото з події: Кіра Іванова (http://rukinam.com/)

Наші щоденні емоції