Оскільки наш блог присвячено культурі, розповім тут про деякі смішні деталі свого культурного розвитку.
В неділю я побував у Національній опері України ім. Т.Г. Шевченка. Їх сайт знаходиться за адресою http://www.opera.com.ua/ і хоч вигляд має відстійний, якесь світло, принаймні, на репертуарний план, проливає.
Але оскільки я ситуативний сноб, програмки (точніше, цілої брошури), що б просвітила мене іменами і явками учасників вистави по той бік сцени, програмку купити провтикав. Та зрештою, це й не головне.
Відвідав я «Фауст» Шарля Гуно — в ем… дещо «осучасненому» вигляді.
Оперу, як підказує інтернет, було вперше поставлено в Парижі 1859 року, а остаточна редакція побачила світ десять років потому (ну добре, без кількох днів — 19 і 3 березня відповідно, «Театр лірик» і «Гранд-Опера» відповідно).
В основі сюжету лежить перша частина «Фауста» Гете.
Це, і ще трохи я прочитав перед походом на сторінці http://www.belcanto.ru/faust.html
А вже зараз надибав статтю на сайті газети «День», де розповідається про постановку (яку я бачив) і постановника, яким виявився нєкий Маріо Корраді.
Точніше навіть ідеться по цілу команду allstars:
Цю постановку італійського режисера Маріо КОРРАДІ і української команди в складі диригента Володимира Кожухаря, хормейстера Льва Венедиктова, балетмейстера Віктора Яременка, сценографа Андрія Злобіна та костюмера Ганни Іпатьєвої критики назвали авангардною.Якщо ви прочитали статтю «Дня», то знайте, я з другої групи. Постановка мене відверто розчарувала. І якби я прийшов на виставу зі спеціальною маскою для тих, хто спить, катарсис був би безсумнівним.
(і далі за адресою http://www.day.kiev.ua/139496/ )
Проте звісно, враховуючи різнобій серед публіки, багато кому постмодерна ревізія опери припала до смаку (чи то пак його відсутності).
Візуальне оформлення роздробило й розшарувало виставу.
Із класного — завіса що відмежовувала акти (коли треба було змінити щось на сцені) і задник до останнього акту. Вони, звісно, ніяк не в'язалися з усім іншим царством візуального.
Не сподобалось — усе інше.
Сивенький Фауст на початку стоїть коло трьох умовних ноутбуків, над ним — екранчик з летючими літерами, що апелюють до «Матриці».
Мефістофель (єдиний персонаж із нормальним виглядом, правда, з блискучими полосками на штанах) в чорному костюмі і паличкою, що вже скоро почне нагадувати лікаря Хауза пропонує йому молодість: одразу ж спускають лікарняно-операційну лампу і Фауста кладуть на операційний стіл. За допомогою своєї команди Хауз знову творить дива. Правда, в перші хвилини опери Фауст-Хауз більше нагадує Чужого, якого хутко перетворюють на імпозантного дядечка в костюмі.
Більшість персонажів одягнуто в джинси і кофтинки, настільки аляпуваті, що перед ними блідне навіть секонд на Шулявці.
Солдати — в камуфляжних сірих уніформах, які іноді прикрашають охоронців. Під час першого нападу на Мефістофеля Валентин тримає в руках автомат (який ламається навпіл), під час дуелі з Фаустом — шаблю (Фауст в цей час отримує до рук шпагу).
На сцені споруджено пандус у вигляді трохи піднятого унітазного облучка. На облучку, за ним і всередині нього й відбувається дія. Облучок нагадує декорацію офісу. Задники, крім вище згаданого — незрозуміло-футуристичні. Весь антураж ніяк не в'яжеться з теморитмом дев'ятнадцятого століття. Ніяк. Натомість викликає асоціацію з фразою про сон розуму.
Декорації й костюми, все, що можна було під час вистави побачити, нагадують про те, як уявляється надсучасніть нашим дідусям і бабусям «з просунутих».
А по звуку — він усе одно кращий, ніж те, що можна почути з mp3-файлів.
Тому катарсис ніби й відбувся.
І негативних емоцій після вистави не було.
Скоріше, картика обнулила враження від звучання. І лишився я ні з чим. Або все-таки з чимось?
Фото до публікації взято за адресою: http://www.flickr.com/photos/amaliachimera/2987000752/
