"У конкурсі читацьких рецензій, який Бі-бі-сі проводить у рамках щорічного конкурсу «Книжка року», перемогла харків'янка Тетяна Трофименко, повідомляє «ПіК України».
Рецензія Тетяни Трофименко на книгу Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» визнана найкращою серед сорока інших рецензій, які брали участь у конкурсі.
Церемонія нагородження переможців пройшла в одному з книжкових магазинів столиці. Приз від Бі-бі-сі - цінна ручка для автора.
Нагадаємо, переможцем основного конкурсу «Книжка року» став твір Люко Дашвар (Ірини Чернової) «Молоко з кров'ю»."
http://www.litakcent.com/index.php?id=1128
"Ще кілька таких конкурсів – і потреба в них відпаде взагалі: основна маса письменників рівнятиметься на Люко Дашвар із її «неймовірними коханнями», а поодинокі купки авторів утворять опозиційне спілку на зразок «Ланки» або ВАПЛІТЕ у 20-х роках і творитиме «справжню» літературу, орієнтуючись на своє літераторське відчуття, а не на очікування «звичайних» читачів і вибір експертів-непрофесіоналів. Нам кинули дешеву цукерку, загорнену в обкладинку Бі-Бі-Сі, й сказали, що це – найкраще, що пишуть в Україні. І що можна подумати, прочитавши це «найкраще»? Що справи в українській літературі ще більш кепські, ніж про це кажуть."
"Ще кілька таких конкурсів – і потреба в них відпаде взагалі: основна маса письменників рівнятиметься на Люко Дашвар із її «неймовірними коханнями», а поодинокі купки авторів утворять опозиційне спілку на зразок «Ланки» або ВАПЛІТЕ у 20-х роках і творитиме «справжню» літературу, орієнтуючись на своє літераторське відчуття, а не на очікування «звичайних» читачів і вибір експертів-непрофесіоналів. Нам кинули дешеву цукерку, загорнену в обкладинку Бі-Бі-Сі, й сказали, що це – найкраще, що пишуть в Україні. І що можна подумати, прочитавши це «найкраще»? Що справи в українській літературі ще більш кепські, ніж про це кажуть."
"Не можна сказати, що сучасні пересічні пражани пишаються тим фактом, що їхнє місто дало світові Франца Кафку. Його слава, яка значно перебільшує відомість місцевих письменників, явно не дає чехам спокою. Показовою в цьому плані була розмова з одним із місцевих інтелігентів, який супроводжував нашу групу. На запитання про кафкіанські місця у Празі він з погано прихованим роздратуванням (знову ці іноземці питають про цього австро-угорського єврея, начебто наших чеських літераторів немає!) відповів:
«Так! Писали ми у школі твір про його «Замок», але наш Грабал виражає абсурд знвчно тонше!». Кафку не згадують і під час відвідування знаменитого єврейського кварталу, де розташований годинник, стрілки якого ідуть навспак і про якого писав Г.Аполлінер у своїй «Зоні»."
«Так! Писали ми у школі твір про його «Замок», але наш Грабал виражає абсурд знвчно тонше!». Кафку не згадують і під час відвідування знаменитого єврейського кварталу, де розташований годинник, стрілки якого ідуть навспак і про якого писав Г.Аполлінер у своїй «Зоні»."
«Біла книга кохання»: «Я так я так я так я так тебе тебе…»
http://titka-vitka.livejournal.com/133384.html?#cutid1
http://titka-vitka.livejournal.com/133384.html?#cutid1
“Кохання, в тому числі його тілесний аспект, – почуття, глибоко притаманне українцям. Настільки глибоко, що говорити про нього в поезії українці навчилися щойно у ХХ столітті. Принаймні, це стверджують упорядники антології української еротичної поезії «Біла книга кохання» Іван Лучук та Вікторія Стах.”
“Вочевидь, закоріненість бурлеску в українській свідомості не здолають жодні новітні естетичні системи – уникаючи зайвого пафосу й, відповідно, фальшу, наш читач віддасть перевагу «сороміцькому сюжету» і короткому влучному образу перед розлогими манірними описами. Такому, як, скажімо, «Обірваний жіночий сонет про кохання» Юрка Позаяка:
Ти увійшов у мене наче спис
Й обвис…”
Оксана Максимчук: тонкий, мов пелюстка, світ
З передмови Костя Москальця до нової збірки віршів Оксани Максимчук "Лови" (Київ, "Смолоскип", 2008)
http://k-moskalets.narod.ru/krytyka/maksymchuk_peredmova.htm
Читаючи поезії Оксани Максимчук, ми не можемо не зауважити, як дивно міниться її образ – і самозображення. Бо спочатку перед нами дедалі виразніше постає стримана мудра красуня, якій найбільше відповідає платонівський архетип Діотими, сувора і прохолодна жриця Традиції, в обрисах і жестах котрої вгадуються всі століття, перейдені культурою, весь досвід буття людиною sacrum загалом – і розумною жінкою зокрема. А потім випурхує іпостась абсолютно несподівана – цибате розпаленіле дівчисько, яке щосили розгойдується на гойдалці або, охоплене просто таки гайдеґерівським жахом, звертається за допомогою до Раїси Максимівни Горбачової, куштує мамині помади і терпляче приручає напрочуд вредне «воно», що мешкає в мушлі.
З передмови Костя Москальця до нової збірки віршів Оксани Максимчук "Лови" (Київ, "Смолоскип", 2008)
http://k-moskalets.narod.ru/krytyka/maksymchuk_peredmova.htm
Читаючи поезії Оксани Максимчук, ми не можемо не зауважити, як дивно міниться її образ – і самозображення. Бо спочатку перед нами дедалі виразніше постає стримана мудра красуня, якій найбільше відповідає платонівський архетип Діотими, сувора і прохолодна жриця Традиції, в обрисах і жестах котрої вгадуються всі століття, перейдені культурою, весь досвід буття людиною sacrum загалом – і розумною жінкою зокрема. А потім випурхує іпостась абсолютно несподівана – цибате розпаленіле дівчисько, яке щосили розгойдується на гойдалці або, охоплене просто таки гайдеґерівським жахом, звертається за допомогою до Раїси Максимівни Горбачової, куштує мамині помади і терпляче приручає напрочуд вредне «воно», що мешкає в мушлі.
Анна Багряна. Етимологія крові
http://te34.livejournal.com/354268.html
«Смерть – це так само природньо, як і народження… Ми не зникаємо, якщо наша кров переходить в інших» (с. 153).
«Смерть – це так само природньо, як і народження… Ми не зникаємо, якщо наша кров переходить в інших» (с. 153).
Письменниця Поваляєва стала... бомжем
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=70492
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=70492
““Просто неба” – звична “прописка” для безпритульних. А з 2008 року – це ще й назва вуличного журналу, створеного для того, аби їм допомогти. Придбавши “Просто неба” на вулиці у бездомного, можна не лише дізнатися про їхнє життя та позбутися деяких стереотипів, а й допомогти їм морально та фінансово. Безпритульний заробляє половину від ціни журналу, який коштує 4 гривні. Для людини, що живе зі збирання пляшок, макулатури та милостині, – це суттєві гроші...”
