Роман Рудюк
Готи, як стверджує Іздрик, позбавлені власної ідеології. Їх світ вертиться навколо естетики. А тому, весь той пірсинг, всі ті чорні мережива, густа туш і помади, слугують джерелом стьобу… для Іздрика. Тут він вагається, тут ще можна вагатись, але коли підслухаєш їх розмови, зрозумієш чим живуть, то це різнобарв’я підштовхує кітч у їх обійми. Але це явище потребувало певного попиту в суспільстві. Воно не випадкове, а отже, стьоб тут не може бути засобом викриття, а лише все проникним інструментом доби (слова «постмодерн» спробуєм уникнути). Але Іздрик підсвідомо (свідомо) відчуває їх зв'язок.
Отже, який меседж від суспільства сприйняли готи, перетворившись у субкультуру, хай навіть на перший погляд, без ідеології?
На нашу думку, це потяг і туга за справжнім. Людині важко, але можна змиритися з абсурдом життя невідповідностей, життям в час перемін, де мімікрія – пан. Змиритися можна, а жити (з) тим абсурдом? Готи не сприймають навіть примирення. Важко знайти в Україні старого гота, що помер своєю смертю. На заході, думаю таких теж не багато. Це говорить про дві речі: по-перше, про вже згадану тут неідеологічність, а по-друге, про відносну незрілість цього руху. Стосовно другого хочеться вказати на те, що суспільство, рецепторами якого у данному випадку є готи, лише відносно недавно почало усвідомлювати власну несправжність. А одже це вже не суспільство а щось інше. Але це інша тема.
Коли я дивлюся на рекламу мінеральної води «Моршинська», де зображено два стани однієї дівчини, то чомусь довіряю більше дівчині з мімікою депресії. Тут готика, тут відповідність життю. Коли беру до рук сигарети без фільтру без яскравої реклами і читаю на ній попередження про шкідливість тютюну, то бачу, що мене тут не обманюють. Хто курить такі цигарки, знає на що йде. І тут справжність теж проступає на поверхню. Лише немає тієї чорноти, того трауру за часами коли зміст відповідав формі і тримався на «твердому» ґрунті. Готам, інтеґрованим у спільноти, лише вірою, містикою, побожністю, вдається побудувати грунт під змістом. Змістом перевернутим з ніг на голову, де зоряне небо над головою стає правдивою основою. Готи ніби хочуть вказати на місце землі на зоряній мапі. Тут прагнення готів бути величними.
Існують латентні готи (читаю посмішку на устах сучасника). Це молоді дівчата, що зі скрипом відмовились од рішення стати монашками, не відчувши покликання, це вічно сумні волонтери, що самовіданно доглядають за неповносправними і в їх плеєрах «Лакрімоза», «Сатурнус», або принаймні «Фльор» чи «Мельница». Такі готи не конче носять чорне («Але я гот, душа моя, душа гота!»), але тінь світової скорботи зарання пробігла їх обличчям. Можливо, це хвороба росту, але частково це і суспільна хвороба росту.
Але як внутрішня суперечність існує в рекламі (навіть як це реклама де зміст відповідає формі), так у естетиці сучасних готів існують суперечності.
Відкриваємо тридцятий номер журналу «Четвер», починаємо розглядати малюнки, і бачимо що навіть в естетику субкультури закрадаються колажі і всілякі ознаки сучасного мистецтва, а це говорить про те, що інтегрованості не уникнути, але пронести крізь усе це трагічний пафос, і зберегти відчуття прекрасного, навіть якщо під прекрасним розуміється велич жахливого, – необхідно. Але як вдається пронести це відчуття крізь кітч і відносність всього? Може Чізус водить їхніми зап’ястями по полотну сепією, чи мишкою по килимку… А може древній Тор стискає їх серця і Валькірії видобувають з уст апокаліптичні мелодії під оркестри віолончелей та альтових скрипок. А може звичайна туга, знайома кожній людині, у часи дозвілля змушує виходити уночі на цвинтар і пити там солодкий глінтвейн.
Готи, як стверджує Іздрик, позбавлені власної ідеології. Їх світ вертиться навколо естетики. А тому, весь той пірсинг, всі ті чорні мережива, густа туш і помади, слугують джерелом стьобу… для Іздрика. Тут він вагається, тут ще можна вагатись, але коли підслухаєш їх розмови, зрозумієш чим живуть, то це різнобарв’я підштовхує кітч у їх обійми. Але це явище потребувало певного попиту в суспільстві. Воно не випадкове, а отже, стьоб тут не може бути засобом викриття, а лише все проникним інструментом доби (слова «постмодерн» спробуєм уникнути). Але Іздрик підсвідомо (свідомо) відчуває їх зв'язок.
Отже, який меседж від суспільства сприйняли готи, перетворившись у субкультуру, хай навіть на перший погляд, без ідеології?
На нашу думку, це потяг і туга за справжнім. Людині важко, але можна змиритися з абсурдом життя невідповідностей, життям в час перемін, де мімікрія – пан. Змиритися можна, а жити (з) тим абсурдом? Готи не сприймають навіть примирення. Важко знайти в Україні старого гота, що помер своєю смертю. На заході, думаю таких теж не багато. Це говорить про дві речі: по-перше, про вже згадану тут неідеологічність, а по-друге, про відносну незрілість цього руху. Стосовно другого хочеться вказати на те, що суспільство, рецепторами якого у данному випадку є готи, лише відносно недавно почало усвідомлювати власну несправжність. А одже це вже не суспільство а щось інше. Але це інша тема.
Коли я дивлюся на рекламу мінеральної води «Моршинська», де зображено два стани однієї дівчини, то чомусь довіряю більше дівчині з мімікою депресії. Тут готика, тут відповідність життю. Коли беру до рук сигарети без фільтру без яскравої реклами і читаю на ній попередження про шкідливість тютюну, то бачу, що мене тут не обманюють. Хто курить такі цигарки, знає на що йде. І тут справжність теж проступає на поверхню. Лише немає тієї чорноти, того трауру за часами коли зміст відповідав формі і тримався на «твердому» ґрунті. Готам, інтеґрованим у спільноти, лише вірою, містикою, побожністю, вдається побудувати грунт під змістом. Змістом перевернутим з ніг на голову, де зоряне небо над головою стає правдивою основою. Готи ніби хочуть вказати на місце землі на зоряній мапі. Тут прагнення готів бути величними.
Існують латентні готи (читаю посмішку на устах сучасника). Це молоді дівчата, що зі скрипом відмовились од рішення стати монашками, не відчувши покликання, це вічно сумні волонтери, що самовіданно доглядають за неповносправними і в їх плеєрах «Лакрімоза», «Сатурнус», або принаймні «Фльор» чи «Мельница». Такі готи не конче носять чорне («Але я гот, душа моя, душа гота!»), але тінь світової скорботи зарання пробігла їх обличчям. Можливо, це хвороба росту, але частково це і суспільна хвороба росту.
Але як внутрішня суперечність існує в рекламі (навіть як це реклама де зміст відповідає формі), так у естетиці сучасних готів існують суперечності.
Відкриваємо тридцятий номер журналу «Четвер», починаємо розглядати малюнки, і бачимо що навіть в естетику субкультури закрадаються колажі і всілякі ознаки сучасного мистецтва, а це говорить про те, що інтегрованості не уникнути, але пронести крізь усе це трагічний пафос, і зберегти відчуття прекрасного, навіть якщо під прекрасним розуміється велич жахливого, – необхідно. Але як вдається пронести це відчуття крізь кітч і відносність всього? Може Чізус водить їхніми зап’ястями по полотну сепією, чи мишкою по килимку… А може древній Тор стискає їх серця і Валькірії видобувають з уст апокаліптичні мелодії під оркестри віолончелей та альтових скрипок. А може звичайна туга, знайома кожній людині, у часи дозвілля змушує виходити уночі на цвинтар і пити там солодкий глінтвейн.
