Відштовхнувшись від теми цьогорічних літературурних читань, що проводились в рамках театрального фестивалю "Драбина", ми майже усі так чи інак зійшли до рівня тілесності. В когось це була оголена душа (нога), в когось - гуашшю розфарбоване тіло, у інших - те, що поміж рядками, у рядках або на проектованих на великий екран малюнках.Але почнімо спочатку. Вік Коврей, як пишуть у пресі, «найекстравагантніших поет Закарпаття», вийшов до нас у масці зеленого кольору (Ховаючи очі? Соромлячись тіла, попередньо розмальованого Богданом-Олегом Горобчуком?) і у своєму відео до віршів показував сходи. Він, вочевидь, потрактував, назву заходу надто буквально. Але цікаво було побачити, як на одних сходах, всідалися молоді і вже досить відомі ужгородські поети.
Львів’янка Оксана Васьків розповідала нам про сни, як про щось внутрішнє, спіднє, те, що бачимо тільки ми. Бо сни – це, як відомо, потаємні бажання, в даному випадку, про купальську ніч і паризькі беретки. Заразом Оксана мала нагоду презентувати глядачам свої графічні роботи, бо окрім поетичної творчості вона займається графікою та дизайном і викладає у Національному університеті «Львівська політехніка» на архітектурному факультеті.
Ведуча всієї театральної «Драбини» Лариса Радченко була цього року готичною і чорнокрилою. Драматичність віршів підкреслювала її розмазана на півлиця туш, а у текстах та їх візуальному супроводі йшлося про алкоголь, цигарки та колишніх коханих, яких таки тяжко забути.
Ніжинські поети Таня-Марія Литвинюк, Оля Роляк та Максим Савчук запропонували на розгляд публіці свою відеопоезію. То були 3 дуже різні ролики, які напряму не в’язались із темою цього вечара, на відміну від їхнього «живого» виступу. Виступ Тані-Марії і Олі був на стільки живим, що аж текли сльози. Справжні, у Тані-Марії. Можливо, саме вони всередині у милих і завжди усміхнених дівчат.
Я цього року читала під картини Еґона Шіле і, звісно, також про відчуття жіночого тіла, про сприйняття себе у його нутрі і про те, як в середині його народжується широкий спектр почуттів: від задушевних бесід із дівчатками, потенційними суперницями («Ночі, маленька»), до розпачу («Той бік повік») і агресії («Бійня»). Шіле мені видався дуже доречним в даному випадку, бо він як ніхто інеший вмів зобразити відтручену жінку, жінку після кохання, жінку зранку, яка вже мусить, але не хоче йти. Він прямо, але не зверхньо, показує їхні найбільш «низькі» пристрасті.
Ірина Шувалова, моя улюблена поетка з Києва, вкотре показала, що тематичний поділ на високе і низьке, вкрай далекий від стильового поділу. Її «хлопчики-щльондри з квітами замість паху» все одно стоятимусть на щабель вище поруч із усіма найбільш цнотливими хлопчиками. Як на мене, про тіло ніхто із сучасних поетів-письменників не пише так сильно, як вона.
Богданові-Олегу Горобчуку у виступі асистували Каріна Тумаєва і Вік Коврей. Їм довелося трохи померзнути заради високого (низького?) мистецтва. Богдан показав нам спід як систему внутрішніх органів. Система травлення, імунна система, статева і так далі. За його словами:
«...людина – це система
А як відомо – система вб’є тебе.»
«Позашлюбний син Андруховича» Андрій Любка у зоні еротичної поезії почував себе як вдома. Андрій вчиав поетів не використовувати у інтимній ліриці імена, щоби можна було щиро поглянувши в очі кожній дівчині в залі, переконати її, що це – їй. Він знову читав нам про ерекцію і менструацію, запивав свої вірші алкоголем і закінчив літературні читання перед самою хвилиною мовчання на знак вшанування річниці голодомору. 
Фото Оксани Зьобро
