.img | поверхом нижче

My Home
Originally uploaded by lannadelarosa.

поверхом нижче жив Малюк Джон, велет на зріст, незвичайнї сили та вроди чоловік. він ходив по своїх кімнатах у потертій майці і улюблених шортах, які теж витерлися аж настільки, що нагадували труси.
коли помер Гаспар Арнері, до Малюка прийшов кіт, який боявся стрибати, і тому старий вчений зробив для нього спеціальний костюм з двигуном, як у гелікоптера, й реактивними чоботами. кіт був привчений бігати за пивом, і тому Малюк швидко знайшов із ним спільну мову. кота в чоботах звали Карл - так, принаймні, було написано на медальйоні.
ось, на фото Малюк визирає з вікна, але його не видно - таке в нього скло у вікнах. але вас йому видно чудово, тому він посміхається.
він взагалі любить посміхатися - і робить це часто.
тепер вони чудово живуть із котом, хоча, коли Малюк був малий, то мріяв, аби батьки подарували йому собаку.

.img | він жив на даху

the door that glows
Originally uploaded by Michael Sarver.

він жив на даху, ворожив на каві, часом дивився на зоряне небо, його звали Гаспар Арнері, ввечері він молився в тиші, боявся людей, інколи він знаходив у собі сили поплакати, і коли він пішов помирати, то забув вимкнути світло...

інколи я вилажу на дах, щоби подивитися на двері його оселі, і часом молюся і плачу за нього

.img | blossom

blossom
Originally uploaded by limonada.

Наркіс...
юноша, вдивляющийся в глибину вод на самого себе...

згадується Сковорода

.img | visual antipoetry

visual antipoetry
Originally uploaded by pillowbook.

Коли підбір потрібного шрифту на роботі перетворюється на головний біль і досягає свого апогею, залишається ставитися до цього всього як до своєрідного цікавого антитворчого процесу, наслідком якого має бути антиестетичний візуальний ряд.

Ось, наприклад, антивірш про неіснуючі в природі європаркани

ยามเย็น ณ กรุงเทพ : Late Afternoon in Bangkok

ยามเย็น ณ กรุงเทพ : Late Afternoon in Bangkok
Originally uploaded by Mitamada.

Я часто говорив, що не люблю великих міст.
Але великі міста для мене - це, скажімо, Харків.
Потім Київ - не той Київ, куди я охоче їду до друзів, а той, у якому не хочеться жити.

Але від таких краєвидів захоплює дух...
Якщо я колись буду жити в іншій країні, ця країна буде десь на сході, це точно.

Питиму чай десь на бальконі, хе-хе...
Крехчучи, малюватиму слова - великим пензлем, а на прогулянках - ковінькою на піску.
Непогано жити десь біля моря, або на одному з островів Японії чи просто - десь на острові.

Десь, десь, десь...
Десь і колись.

cardgame

cardgame
Originally uploaded by striatic.

Дивним чином все міниться і змішується.
Змішується і зміщується.
І зараз мені здається ближчою поетика японська, ніж, скажімо, європейська, якщо говорити про класичну поетику. В цьому світі, який оточив мене зараз, неможливо написати сонет: відточені вістря рим, антитеза, узагальнюючий висновок...
Тому замість цього я обираю зараз японське мовчання словами і говоріння мовчанням, коли думки не висловлюються, а містки між думками - то і є слова.


Ута-гарута - японська картярська гра.

І у цього зображення теж є багато своїх історій.
Треба лише вибрати собі карту.

Вокзал

Коли ідеш до вокзалу через депо ще до п*ятої ранку виникає відчуття, що пересуваєшся мапою з Half-Life2: перегук потягів, багаторазово повторені луною згуки круків, голуби, що шумлять крилами, і майже зовсім немає людей.

* * *
Потяги у депо
перемовляються між собою наче дельфіни,
чи то може кити перемовляються так?
Протяжні самотні звуки,
що їх людям не зрозуміти.

після роботи

немає сил ні на що.
зранку - вітаміни, але все одно: кілька ночей не можу заснути до 2-х ночі; близько 12-ї дня наступає перевантаження мозку; нічого не розумію.
і вже після роботи, коли з*являється час для того, аби щось написати, зникають всі слова, час і простір тягнуться, наче гума - але буквально тоді, коли я прийду додому, вони будуть.
кому я розкажу свою історію?

ніч, дощі, осінь - це десь там.
там, де мене нема.

summer, people and trees #maria

summer, people and trees #maria
Originally uploaded by las vegas sucks.

я згадую історії анджели картер.
людина, яка вміла справді красиво розповідати.

зараз, напевне, не кращий час для посту - після роботи мозок зупиняється і все відбувається на автоматі.

для мене фотографія теж повинна бути своєрідним входом до історії. і коли я дивлюсь на ці фотографії, мені здається, що я вже розповідаю.
відбувається подорож, і поки - німотне передчуття.
але історії будуть, це точно.

фотограф - юлія рудакова.

дивним чином

все міниться... все стає інакшим

Ці дні

Вчора (і, можливо, позавчора) мене переслідувала пісня "Я не здамся без бою".
Навіщо? При моїй нелюбові до "Океанів" (особливо в новому складі), яка поєднується з частковим сприйняттям пісень (і абсолютним неприйняттям Вакар-чука, правда), пісня звідусіль лунала немов заклик чи вказівний знак, за яким незрозуміло куди іти. Тому, зрештою, я прийшов додому. А туди, куди можна понавигадувати, я йти не хочу. І не буде ніякого бою.

Цілу ніч снилися дивні сни.
З п*ятниці на суботу, коли до третьої ночі не хотілося спати під читання вікі-посібника з Рубі, мені снилися інсталяції шрифтів, файлові менеджери, якась інформаційна... не архітектура - скоріше інженерія.
А цієї ночі трапилось зовсім дивовижне: я посварився з найкращим другом Женьою (не ображайся, Богдане, ви займаєте одну поличку у вагоні мого серця - вам, може, й незручно, а от я нічого не можу зробити: ви однаково мені дорогі, хоч і дуже-дуже різні) - назавжди. І з Шамотою заодно. Зрештою, вони знущалися наді мною (морально, морально... кривлялися по-всякому і ображали), ми мали йти кудись, нібито, начебто.
І була якась наче дівчина, якої я вже не пам*ятаю, справді, замкнута зі мною в приміщенні літньої кухні десь таке як у Павленків (фамілія хлопців, що приїздили до бабусі в село Чернечий Яр, де у нас дача і звідки якийсь дядько спромігся стати вождем індіанського племені в Канаді; а ще в цьому селі тепер роблять олію "Диканька"). І от, вона нібито лежала там, в глибині на ліжку, а я розмовляв з Женьою, а за ним стояв Шамота, і в якусь мить ми безглуздо перестали бути друзями, обидва розуміючи, що коїмо непотрібне й неповоротне.
А потім були якісь кабінети, і ті ж обличчя...
А перед тим нібито дівчинка, з якою щось між нами мало статись, і мало не сталося, але не сталося все ж ніяк - хіба інтерактивно-графічно, якось так, скажімо, небуквально.
А потім я прокинувся о шостій. І ледь не до восьмої спав і писав, і слухав музику, час від часу віддаючись на поталу цим різним утіхам, хоча, можливо, музику слухав я постійно, а от спав і писав почергово (разом ніяк не виходило чомусь).

А по дорозі на роботу раптом я став думати: ПолтАвщина, ПолтавщИна... мабуть, треба ПолтАвщина, як Київщина, а хочеться сказати ПолтавщИна, як Батьківщина - і тут мені спало на думку, що говорити ПолтАвщина - на позначення краю, а ПолтавщИна - для місця, де пульсує магічне осердя

писати

в якийсь певний момент, що тепер вже знаходиться в минулому, я зрозумів, що більше не пишу - в традиційному смислі: я набираю, форматую текст, але - не пишу: і ця відмова від усіх вад приватної каліграфії гнітила мене.

і немає нічого приємнішого, ніж взяти до рук новий зошит, блокнот, чистий аркуш паперу.
передчувати - самий початок: не першу фразу, а першу літеру, навіть - перший доторк до білого, навіть коли він розлінований, паперу.

Блюз

сумно, сумно мені
так сумно, що інколи хочеться померти
щоби потім у власному сумі літати над містом примарним,
над містом тим, яке мені не ввижалось ніколи у снах
на м*яких крилах самотності
тому так привабливо шумить потік авт
тому вечори
звіднедавна полюють на мене
і годинники нагострюють свої стріли
отруєні часом

І на роботі

І на роботі я про тебе переживаю, тільки зовсім немає часу, щоби сказати тобі про це.

Штучки

Штучки

У мене з*явилось лице

Правда, гарне?

Початок нового дня

Початок нового дня завжди переживається дуже інтимно.
Початок нового дня - як початок нової любові до тебе.
Меланхолійність, притаманна людині, яка не спала майже добу, змішується з бурхливими почуттями, котрі змивають нашарування всього попереднього життя.
Перед обличчям нового дня - тільки я і ти; і хоч ти десь там, далеко, в моєму серці твоє відлуння.
Можливо, комусь це видаватиметься пафосним, але так я живу тут і тепер.

Новий блоґ - це теж новий початок.

На цьому все.

Я тебе люблю.