Ці дні

Вчора (і, можливо, позавчора) мене переслідувала пісня "Я не здамся без бою".
Навіщо? При моїй нелюбові до "Океанів" (особливо в новому складі), яка поєднується з частковим сприйняттям пісень (і абсолютним неприйняттям Вакар-чука, правда), пісня звідусіль лунала немов заклик чи вказівний знак, за яким незрозуміло куди іти. Тому, зрештою, я прийшов додому. А туди, куди можна понавигадувати, я йти не хочу. І не буде ніякого бою.

Цілу ніч снилися дивні сни.
З п*ятниці на суботу, коли до третьої ночі не хотілося спати під читання вікі-посібника з Рубі, мені снилися інсталяції шрифтів, файлові менеджери, якась інформаційна... не архітектура - скоріше інженерія.
А цієї ночі трапилось зовсім дивовижне: я посварився з найкращим другом Женьою (не ображайся, Богдане, ви займаєте одну поличку у вагоні мого серця - вам, може, й незручно, а от я нічого не можу зробити: ви однаково мені дорогі, хоч і дуже-дуже різні) - назавжди. І з Шамотою заодно. Зрештою, вони знущалися наді мною (морально, морально... кривлялися по-всякому і ображали), ми мали йти кудись, нібито, начебто.
І була якась наче дівчина, якої я вже не пам*ятаю, справді, замкнута зі мною в приміщенні літньої кухні десь таке як у Павленків (фамілія хлопців, що приїздили до бабусі в село Чернечий Яр, де у нас дача і звідки якийсь дядько спромігся стати вождем індіанського племені в Канаді; а ще в цьому селі тепер роблять олію "Диканька"). І от, вона нібито лежала там, в глибині на ліжку, а я розмовляв з Женьою, а за ним стояв Шамота, і в якусь мить ми безглуздо перестали бути друзями, обидва розуміючи, що коїмо непотрібне й неповоротне.
А потім були якісь кабінети, і ті ж обличчя...
А перед тим нібито дівчинка, з якою щось між нами мало статись, і мало не сталося, але не сталося все ж ніяк - хіба інтерактивно-графічно, якось так, скажімо, небуквально.
А потім я прокинувся о шостій. І ледь не до восьмої спав і писав, і слухав музику, час від часу віддаючись на поталу цим різним утіхам, хоча, можливо, музику слухав я постійно, а от спав і писав почергово (разом ніяк не виходило чомусь).

А по дорозі на роботу раптом я став думати: ПолтАвщина, ПолтавщИна... мабуть, треба ПолтАвщина, як Київщина, а хочеться сказати ПолтавщИна, як Батьківщина - і тут мені спало на думку, що говорити ПолтАвщина - на позначення краю, а ПолтавщИна - для місця, де пульсує магічне осердя