.txt | Я тобі

Я тобі таки колись перестану дзвонити,
рано чи пізно - часу ще достатньо.
Можливо, просто закінчаться слова в
телефоні, і піде дощ.

Може, не буде чого читати, або ніколи.
Одразу знайдеться тисяча причин,
тільки щоби якось - ні, не
виправдати себе - а щоби якось
відмежуватись від цієї події.

Я тобі досі дзвоню, щовечора, досі
підбираю до тебе цифри.
Телефони міняються, цифрам притаманна
довша тривалість - мій палець тепер
не застрягне в диску, і коло цифр
я не побачу літер -
в іншому, проте, все стабільно:
грає остання пісня на диску,
попереду сни, прокидання, замовниця,
що буде уже о дев*ятій,
і ще достатньо дзвінків до
тебе, щоби це закінчилося
принаймні наступного року.

.txt | Продовження

Нога лежить на нозі; одяг торкається шкіри;
пальці, перебираючись із клавіш до ручки,
до листа паперу, до щоки, до цигарки,
зрештою, до кишені, теж по-своєму
"бачать" і як від гарного вина,
здається, залишається післясмак,
так і післядоторки - накладаючись,
формують свої візерунки.

Передчуття доторку теж постійно пульсує
в пальцях, в ступнях, в повіках,
інколи лоскотно накопичуючись десь
в потилиці; тоді стає весело і
приємно.

Написане таким чином теж стає намацальним -
тактильна пам*ять тримає в собі сам
процес, інколи роблячи його оборотним -

від написаних слів повернутися до
пам*яті доторків: спочатку здається
що тебе торкається сонячне проміння,
тепле й відчутне на якому рівні? -
фотореакції? -

але вже скоро щось торкається тебе
всього, всієї поверхні - ти пливеш
у ріці, серпень, досить холодно,
і ще треба доплисти до мосту -
вниз за течією, дивлячись на пісок
під ногами.

.txt | Я вас не чую

Я не чую тебе, якщо ти там, далеко,
говориш; я плаваю кімнатою на
дивані, увімкнувши світло і музику,
але вже передчуваючи, як
все це стихне; останніми забудуться
тактильні відчуття.
Писати і набирати - речі різні: я,
скажімо, не вмію писати "всліпу", цим,
отже, не здивую колег на роботі.

І тебе теж, тебе теж не почути -
кінець чверті, здається, Сергієві везти
доньку на канікули до бабусі, тому
здогадуюсь - і сподіваюсь, в цю
пізню годину ти не сидиш над зошитами.
А конспекти з антички я тобі передам,
так і знай, хіба в кінці тижня?

Що там, за п*ятницею? Бабуся просила
скопати город, колишня запросила на
концерт, я збирався півроку
пофотографувати і може, таки здійсню
свій намір. Ще би поспати, побачитись
з Осокою, з*їздити кудись у неділю.
Був у Києві, чомусь от не зміг увійти
до церкви - значить, Бог і так зі мною.

Друзі мої також харківські, київські, львівські,
запорізькі, житомирські, в Полтаві й
Парижі - я теж вас не чую, але
якраз це - минуще.

.txt | Легкі руки

Легкі руки у моєї мами -
коли я маленьким хворів, вона
сиділа коло ліжка,
або мене ж, іще меншого, присипляла.

У мене руки важкі - одного разу,
жестикулюючи, випадково розбив носа
сусідці.

Легкі руки у Еміра - наливав швидко
і побагато, і нікому не стало погано.
Зранку всі на роботі, зустрічаємося
знову, продовжуємо тім-білдінг.

З чиєїсь легої руки - з чиєї? -
одного разу мене стали читати, причому
можна собі уявити, зовсім інколи
мені незнайомі.

З віком, певно, руки все легшають, легшають,
доки не перетворюються на
тонкі паперові крила, - тоді можна
літати, якщо вгадати із потоком повітря.

Потім папір жовтіє, стає крихким,
і руки осипаються, як осіннє
листя.

.txt | Свято

Пам*ятаєш свята, якими вони
бували? У садочку в костюмах
червоноармійців, в школі з квітами,
квітами, квітами, в білих сорочках.
Пам*ятаєш ранки після Нового року,
коли всі ми ще вірили у Діда Мороза?
Пригадуєш підготовку до
дня народження, чекання, трем,
ледве стримуване щастя,
і зовсім вже не стримуване за
межею, після останнього для до?
Випускний вечір в школі був найбільш
смішним - батьки сиділи із нами,
напивалися, а нам це робити було
незручно, і ще до того я грав
After Dark із Вовою: я - гітара і голос,
Вова на марокасах; і дві дівчини,
котрі втекли зі свого випускного і
разом з нами сиділи в порожньому
актовому залі, коли ми підключали
стареньку басову гітару.

А вчора у нас було професійне
свято - день працівника реклами.
Авансу дизайнерам не дали.
Ми випили дві, здається,
пляшки вотки на стільчиках коло
"Хвилинки" з томатним соком,
і розійшлися кожен в свою ніч,
у свою долю.
Все це тривало не надто довго.

.txt | Я у тебе

Я у тебе перехопив
звичку казати "щасти!" на прощання.
Тепер я людям пишу слово "ви" автоматично.
Я у тебе - ув очах твоїх відображаюсь,
сидячи в кріслі з ногами,
гортаючи сторінки про well-being;
я у тебе такий - вмію інтригувати,
або навпаки - багато кажу тільки до
половини.
Я багато погоджуюсь, багато
подорожую; я люблю сміятися,
їсти, люблю фотографувати, люблю
курити, але от зараз робота затягує так, що
курю все менше;
ходити, сміятися -
я у тебе, в твоєму місті, в
твоєму серці, в твоїй кімнаті,
в твоїх контактах.

Мій well-being - мов несподівано
тепла осінь, якесь суцільне
sunshine reggae -

коли дві розумні людини танцюють
і все розуміють -

добре відчувати, що тепло осені
починається з твого тепла.

.txt | Cтара музика

В тій аскезі, до якої дістатися
зовсім не важко,
варто тільки зайти
до моєї кімнати, тієї самої,
що в ній до сьогодні минуло моє життя,
і двоюрідний брат, старший з двох,
пам*ятає, як він залишався у нас і
крізь вікно бачив, як летять
бризки світла з-під мацаків тролейбуса,
летять і гаснуть, -

легко собі уявити, як повільно
опускається голка
на пошерхле тіло платівки, як
вони обертаються, як вони
танцюють, і разом з ними кружляє
уся кімната, як за вікном
міняться пори року -

і музика колись закінчиться, у мого
батька непогана колекція платівок,
можливо, це буде якесь джазове
тріо, голка, прагнучи єднання з віссю,
добіжить свою спіраль - знаєте, як
в отій концепції про розвиток світу -
і опиниться в найближчому колі,
недосяжно близько до своєї мети -

і тоді, в тихому шумі, буде легко
пригадати, як колись цілий день
я з вікна малював перехожих.

.txt | Ейфорія

Знаю, знаю - постійні мої герої -
диван і робота.
Ну, життя складається так.
Можливо, буде колись про
гарячий пісок на пляжі,
про гарячу каву, про твої
гарячі губи,
точно буде про Женю,
а ще про вечори, і про дороги.

А зараз краще дійсно думати
про пляж де-небудь в Сан Паоло -
де це, навіть не знаю, але
треба хоч якось зняти напругу
від ейфорії:

розумієш, кожен крок -
назустріч щастю;
навколо - омріяне здійснення бажань.

І коли знаєш, що все починається
завтра -
краще лежати на пляжі в Сан Паоло,
невідомо де, але там,
де сонце тепле, як твій усміх,
пісок гарячий, як твої обійми,
де багато води і зовсім не
треба музики, крім тої,
яку життя виконує нами.

.txt | Всі фільми жахів

Всі вони - про самотність, усі на новини
не схожі, про те, що жалітися нікому, тільки
забарвлені дорогими фарбами -
оточені звуком, ми жуємо поп-корн,
або, принаймні, могли би жувати.
Незрозумілі звуки й букет
зрозумілих страхів - перебираєш їх, наче
слова молитви за всіх жж-юзерів, за
мешканців твого дому, твого під*їзду,
за водіїв таксі, які розчинну п*ють каву,
за прозорість скла в касі на автовокзалі,
за передчуття повернення - і чогось
нового. Ці фільми, натомість, не можуть
нічого, як тільки повторювати себе.
Всі вони про самотність.
Ну, і про вседозволеність, звісно, яка, власне,
теж вельми скидається на самотність - що
не зроби, нікому це не потрібно.
А тут все просто - тобі, як собаці,
підрізають хвіст, а може, і вуха,
і єдині ліки від цього - забудькуватість,
коли можна завжди радіти чомусь новому,
можна просто не знати про цю всепроникну
самотність, і суворі табу завжди
не торкають хворих.

----
(це зовсім нове)

.txt | Думки

Я пізно приходжу з роботи, засинаю
обличчям в зошит,
а нещодавно один веселий чувак
в цеху розповідав історію, ми
з Оксаною ледве не полягали -
ну про те, як вони колись з Еміром
їхали до центра - ну такі чуваки
завжди працюють бригадами - так
гуртом і роботу міняють, певно
зручніше - так от, їдуть вони
з якоїсь халтури і Емір говорить:
- Шевченка, пажалуста.
А другий, колега його, ледве не
засинаючи від утоми, по своєму
реагує на назву зупинки, і майже
миттєво відповідає:
- Думи мої думи, тяжко
мені з вами...

Мені от не тяжко. Іду на роботу,
на обід і з обіду, йду з роботи додому
і не можу зупинитися: все думаю,
думаю...
А на роботі я працюю, і якось воно
не до мисленних еквілибристик.

Вже пізно ввечері, вдома, я розумію,
що забуваю найгірше.

Природний відбір думок.

.txt | Я лежу

Я лежу на дивані, зморений,
після роботи, чекаю ранку,
щоби піти на роботу, слухаю музику,
хочу курити і маленьку чашечку кави,
і думаю, що не захочу кричати на
жінку - я ішов з роботи і в
череві тьмяної вулиці (загнув, загнув...)
побачив, точніше почув
сцену чоловічої безпомічності.
Його гучні слова, падаючи тут-таки
долі, певно, аплодували йому.

Ні, я не буду таким, думаю,
лежачи на дивані.
Чекаю п*ятниці, чекаю авансу, чекаю,
доки запишеться диск, чекаю,
коли бажання попити чаю поборе
бажання лежати на дивані, і думаю,
думаю - а що з людьми, які живуть
чеканням? Чи можуть вони
в принципі чого-небудь
дочекатися?
Я кілька разів намагався, але
нічого не вийшло.
Негодяща я для цього людина.
А для чого ж годяща?

.txt | Нестача

Моя нестача з твоїм ім*ям, твоєю
ходою -
залишає тіні на стінах моєї кімнати;
ці тіні, мов квіти зі зрізаними
стеблами, поволі тонуть у звуках -
це ж бо ансамбль Морчіба
виконує інструментальну композицію,
тематично пов*язану з тим,
що вчора я захворів,
голова гуде,
а ти ще досі на роботі - як писала
одного разу - до останнього метра.
А що в місті моєму підземки
немає, я уявляю собі той
останній метр -
тонкий і прозорий,
пронизливий на вітрі,
- і він розділить
тебе і твою нестачу, вірніше
мою нестачу тебе розділить з тобою.
як двоє друзів ділять останній
шматок хліба.
Двоє друзів - це я і Женя.
Може, вже зовсім скоро біжиш
ескалатором, поспішаючи до
нашого останнього метра,
щоби зрештою подолати
цю піонерську відстань.

.txt | Дизайнер

Я дизайнер, мені 20 років, чи менше,
чи більше. Так сталось, -
я дизайнер;
кожного дизайнера звуть Вася.
Якби я жив у Києві, -
ходив би на сальсу після роботи;
а от мій друг і колега,
якого так само звуть Вася,
кілька днів мріяв жити на Кубі -
ну так, звичайно, жахливі зарплати,
рівень життя, навіть, здається, гірший ніж у нас
але там гарна музика
і найкращий пісок на пляжі.
Туди не пускають імперіалістів,
або американців - таких людей, з
любов*ю до зірок на своєму прапорі,
їх там по кількості штатів.

На моєму небі штатів набагато більше.

Моя робота полягає в ученні, в русі
до легкості, в дрейфі між берегами
обмежень.

Сальси у нас, здається, немає.
Ну, що поробиш.

.txt | Повертаючись

Увімкнувши кіно, повертаючись, врешті
додому
- забуваючи певні слова, оминаючи,
оторочуючи мовчанням спогади
- дописуючи один із попередніх текстів,

і, власне, не маючи змоги написати цей -
дзвінки, розмови, смс від різних людей -
і дивна потреба - відповідати -

повертаючись я прокидаюсь, так темно
вночі у поїзді десь в Україні

повертаючись, обертаючись, вперше жалкую, що
доводиться повертатись

розмовляючи зараз по телефону, дивлячись
фільм, я вже навіть не намагаюсь
щось написати

я просто повертаюсь, десь там,
десь далі за текстом - біля вуха
слухавка, говорити й писати... якось...
"враження не піддаються словесному опису" -
кажу я по телефону

.txt | він

це взагалі дуже приватні слова.
ні в чому він не завинив, напевно, але для мене він завжди буде винним.
людина, улюблені слова якої "на вкус і цвєт товаріща нєт" - впевнена?
він клав удома кахлі, - так довго, як може людина, яка багато вміє робити руками.
при цьому не міг зробити навіть якоїсь умовної завіси на місці майбутніх дверей вбиральні - мама й сестра, з якими він живе, просто сідали на унітаз і робили свою справу, власне, всі робили - і робили вигляд, що нічого не сталося.
людина що не мала почуттів - а якщо мала, не збиралася їх захищати й за них боротися.
я думав, що знаю його.
але насправді я його не знаю.
я не бачу його, але боюся, особливо ввечері, коли - випадково - можна його зустріти на вогких і глибоких вулицях нашого міста, з очіма потопельника, що в них не відблискують вечірні світла, з тонкою єзуїтською усмішкою, з пластикою вугра.
він - мій персональний кілок у серце.
навіть якщо все скінчиться, скінчиться вона і я житиму іншим життям, я буду іншим, і всі янголи злетять, мов хлопавками, б*ючи по тиші крилами, залишиться він - навіть тоді, коли останній друг розчиниться в смерку.

єдине, що є добре - він - це не я.

.txt | ПАНТІН

Хм, звучить якось дивно... власне,
це ім*я, на зразок Колін, Жюстін, Сімон...
отже, Пантін - хтось обирає,
власне, кожен для себе щось обирає,
і я обираю Пантін.
Він пахне для мене сексом,
думаю я, миючи голову під душем, бо...
здається, я згадую - знаєте, як це? -
першу свою "серйозну" дівчину
(але, здається, у неї на полиці
стояв Хед-ен-Шолдерс, щоправда,
можливо, саме у неї була від нього
лупа), а думаю нібито про останню.
"Не називайте своїх віршів останніми,
бо вони можуть завжди такими
стати" - ну, стануть, і що?
В певному сенсі, кожен вірш останній.

Я мию голову і скоро ляжу спати.
Себто, увечері. Зранку не можу -
холодно щоби ходити з мокрою головою,
яка до того ж кілька днів
паскудно болить.

Але завтра все одно доведеться мочити
голову, щоби це волосся
якось вляглося -
так мало, а все одно куйовдиться.

.txt | Новий блокнот

Я їду, кажу я мамі.
Тим більше, що навряд у мене вийде
залишитись на вихідних і писати.
Але квитки вдається взяти тільки
на 3.20 ранку -
півночі сидіти на вокзалі, й читати
зовсім не хочеться, натомість -
повна голова навіть не слів, а
цілих рядків; останнім часом так
трапляється, але зазвичай не маю часу
(то вранці) або сил (вже після роботи);
а тут таке!
Мало того, у мене з собою ручка,
подарована гарним харківським другом,
гарним бійцем, поетом,
а що я повикидав усі папірці вдома,
то почуваюся, скажімо, не вельми,
не вельми.

Тож перше моє придбання у подоріжжі -
це новий блокнот, такий,
на пружині.
Я дивлюся на нього, і думаю -
ось воно, саме те, що треба.
Дякую видавництву "Школярик",
яке у чужому місті подарувало мені
можливість писати.

Новий блокнот на пружині, workbook,
зелений, із бабкою
на обкладинці

.txt | Я продаю комп*ютер

Я продаю свій комп*ютер, і що?
Хтось його таки купить, певно.
Маю можливість вирвати трохи
місця для себе в кімнаті,
забути слова "Целерон",
слова апдейт і апгрейд,
і ще багато слів.
Назвати його людиною - можливо,
було б забагато, але ось,
знайшов аналогію:
мій старий кінь.
Колись я міг про нього тільки мріяти,
а потім - ставши володарем цього
чуда епохи НТР може не серед перших,
але вже серед других чи третіх у
нашому місті - як довго я не
міг зупинитись!
У когось ейфорія триває приблизно місяць,
у когось - півроку.
А у мене вона не закінчиться,
певно, ніколи.
Скільки днів, ночей, вечорів і ранків.
А тепер я тебе продам.
Старий друже, більше ти мені
не потрібен.