Про любов

Донедавна мені здавалося, що юнацтво дарує особливу, ніколи й ніде небачену лабільність. Частково це правда. Я познайомився з нейомвірною кількістю людей протягом навчання в альма матер. Усе навкруг було іще дивним, як у школі, і каяття не тривало довго. Але кожен новий рік дарує нам нові рівні прийняття. Людей стає менше, щодо мене це правда. Що не заважає мені радіти неофлайновим знайомствам - із Асею, із Зі, ще з кількома людьми. Але все більше речей - в собі й світі, що нас оточує, ми можемо просто прийняти без обтяг юнацького максималізму. Щодня тихішими стають звуки. І багатішими барви. І кожна пауза повна сама собою, окрім чекання. До кожного дня треба дожити, і кожному дню варто дякувати. За звуки і барви. За звитяги й поразки, за можливість і знемогу. Кожен з моїх днів повен щастя. Жоден з них не стався без вас. Саме зараз мені так не шкода, що я розумію англійську (і цим пояснюється моя любов до франкомовної музики, що залишається музикою) - це, звісно, не русрок, але без тексту, здається, цю пісню слухати неможливо. Втім, хтозна. Я всього лиш почув те, що хотів почути.



Перед тим, як попрощатися, хотілось би озватися до читачів і гостьових авторів цього журналу. Дайте про себе знати, пліз. Я сподіваюся, що скоро хто-небудь доповнить мою аудіо-варту. Любіть і слухайте одне одного. Добраніч. Щастя вам. Обов'язково - зустрінемося.