субота, березня 26, 2011

Field Rotation

Lament (with Mari Solaris) by Field Rotation

погляньмо, як можна рецензувати музику:

Where albums are generally collections of songs, this release is comprised of territories, each vast in scope – rolling hills, panoramic horizons and acres of fields. Each track is a full day in this wilderness – traversing hillsides, rivers and embankments, up hill and down dale. Each trip is undertaken differently, with the sun in the sky throwing different angles of light and illuminating hidden aspects of the terrain.
Christoph Berg built this world throughout a two-year period, with the stated aim of integrating the literary traits of Kafka and Hemingway into an auditory form, seamlessly blending cinematic character with a subtle and mature melodic personality. The restrained arrangements are draped around melancholic yet triumphant airs, representing a dramatic leap into the assured and dignified confidence of a skilled practitioner at work.
Це цитата, авторства якої за постійним реблоггінгом практично не розібрати, і якщо читати її не вперше, то можна ще якось звикнути, але мені здається, що фотографії на сайті виконавця http://www.fluidaudio.co.uk більше працюють на атмосферу, ніж загальне славословіє.
Водночас, є привід задуматись, як саме (і самому) писати про музику: відкиньмо той простий факт, що цей чудо-блог практично не має читачів, це не настільки принципово.
Ясно, що від високопрофесійних (читай - мутних, каламутних) рецензій авторів, які входять у термінологічний ліс, забуваючи про, власне, звуки, як до себе додому, і не залишають читачеві свого письма іншої альтернативи, як розуміти, що автор - "професіонал, але не любитель" - мутить.


Що я можу сказати про "Філд Ротейшен"?
Це - електронщина. Сучасна, з концепцією. Я охоче слухав би їх уночі, а якщо вдень - то в такий, як сьогодні, коли весь вільний (і від цього непомітний раніше) простір заповнено сніжинками, які дарують відчуття простору - навіть не плановості його, а глибини.
Вона сумісна з якоюсь медитативною, копіткою, монотонною діяльністю, і чудово окрасить бездіяльність. А в баскетбол під неї не пограєш, ну ніяк.
І попри відсутність чіткого ритмічного малюнку (як нині ніби прийнято) вуху є за що зачепитися.


Я тут нещодавно вивів генеральний класифікаційний принцип: є музика, яка чіпляє одразу, а є та, яка розслухується. Ця належить до другої групи.




Такі ось діла.

Немає коментарів: