Нацизм любив чоловіків. Фактично, це була єдина істота, котра була спроможна виявити глибинні бажання імперії, стати вираженням її експансивного духу і залишитися спокусливою. Причому не йдеться про спокусу в бодріярівському сенсі слова, це не спокуса слабкості й сили через слабкість, це спокуса мускуляста, перетворена на граніт, тверда, реальна та максимально конкретизована. Динамічна.
Ерос і жінка балансують на терезах спокій – очікування, здійснення – розслаблення, тому жіноча еротика грає на напівтонах і по-справжньому еротичне зображення це не оголене, а напівприкрите, не освітлене, а в напівтемряві. Що за таємний механізм діє – не знаю, але ще з античності лінія жінка – темрява – вода – хащі стає ведучою в створенні картини спокусливого світу еротики.
Тіло не стає зосередженням сили і напруження: лінія зображення спортсменок з античності там само в античності й слабшає, перетворюючись, вірніше, зливаючись з лінією каріатиди: внутрішня сила поступово стає зосередженістю, а чим далі, тим більше екстеріорізується і змінює перспективу, це вже не спрямованість всередину, це вже не жінка, котра подібно атлантові підтримує вагу світу – це модель, котра сповна впевненості демонструє себе.
Жінка позбавляється також м’язів і перетворюється на поверхню, котра розгортається кінострічкою, подовжуючись волоссям та проростаючи в свідомості глядача. Коротке волосся нееротичне, воно не асоційоване зі спокусою, як це відбувається з довгим розпущеним волоссям, – тому сучасна модель – це слабкість уведена в абсолют, котра спокушає, але при цьому в ній акцентована перевага над чоловіком, оскільки він вилучений з процесу спокушання, котрий – не демонстрація, але обіцяння насолоди з боку жінки.
Статеві органи не демонструються, здійснюється натяк на присутність та можливість насолоди, причому стверджується неординарність і неповторність цього самого задоволення, а слабкість і є ніби запрошенням до спроби. Ельфріда Єлінек у „Піаністці” висловлюється таким чином: „Чоловік дивиться на щось, котре є повне Ніщо”, – тобто, продовжую думку письменниці, Небуттям. Спокуса небуттям і смертю – ось сучасна еротика, пов’язана з жінкою, занурення в забуття – це занурення в смерть, вмирання – такий кордон існування, де речі втрачають усю додаткову атрибуцію та оголюються до найглибших глибин. Чи не тому в літературі під час опису статевого акту, а особливо неймовірних оргазмів такою розповсюдженою є метафора оновлення через вмирання. Вмерти і переродитися, зазнати зміни, спокусившись смертю і так далі.
Спокуса стає каналом еротичного, котрий діє в одному напрямку, не маючи зворотної дії. Чоловік, беручи жінку, зазнає несьогосвітніх насолод, переживаючи ніби нове народження, насолода жінки – в ній же самій – досить лише чоловіка – зазначу, будь-якого чоловіка, щоб жінка пережила невимовний екстаз, метафорика якого скромно замовчується (та і навіщо? – все одно 99% відсотків метафор написані чоловіками і про чоловіків і для чоловіків). Тобто спокуса з принципу світо-побутування перетворюється на функцію особливого типу людського тіла, котре називається жінкою. Це мені (прошу вибачення за ліричний відступ) нагадує заняття з теорії мови, котре я колись пережив з автохтонним німцем, говорилося про різні типи лексем, і прикладом було слово „жінка”: die Frau, das Maedchen, suesse Maus (солодка мишка), alte Hexe(стара відьма) – але першопочатковим, таким собі кореневим значенням було наділене слово das Weib (баба), отре в словниковому тлумаченні пояснювалося як „людина (чоловік) жіночої статі (роду)”. Гладенька шкіра в поєднання з вульвою та довгим волоссям стає підставою для характеристики суб’єкта як жінки, а її – як джерела спокуси, і на цьому баста.
Менеджмент останнього часу стає емансипованим і демократичним, йдеться про наявність жінок на ринку праці та споживання, тому спостерігається активізація використання чоловіків задля пожвавлення попиту, але в цьому є свої особливості. Чоловік виступає як фемінний тип, але без втрати чоловічої фактури. Фемінність бачиться як акцентуація м’яких рис обличчя, волосся середнє або довге, позбавленість волосся на тілі, підпорядкованість жінці (в першу чергу на матримоніальному рівні), скульптурність, котра переходить в картинність і самозамилування. Це риси з різних сфер, але слугують одному й тому ж самому: насаджується особливий вигляд чоловіка ожіночненого, котрий спокушає жінку, але, будучи чоловіком, він все ж грає на два поля, використовуючи як чоловічий, так і жіночий арсенал. Це тип скоріше транссексуальний, вірніше бісексуальний, він діє як на жінок, так і на чоловіків, бо демократизм останнього часу передбачає з-посеред соціальних груп на ринку не тільки чоловіків і жінок, але метасексуальний підклас, котрих спокусить вірніше чоловіче тіло, аніж жіноче.
Все вищевикладене виглядає більш-менш логічно, але зазначаю одразу, що звичайно мова йде також про часткові випадки, виключення, реконкісту ретро та масу інших процесів, котрі затемнюють гіпотезу.
Фактура чоловіка – це, в першу чергу (у зображенні), м’язи та динамічність. Напруженість. Чоловік напружений – це чоловік сексуально привабливий. Не вдаюся в повторення фраз про генетичну пам’ять та інше (від родинно-племінного укладу і так далі). Античні скульптура знала м’язи чоловіка, але класична Греція знала їх у стані спокою. Лише зі Скопасом у пластику приходить рвучка емоційність без втрати рельєфності. Саме це і вхопив нацизм, коли підняв на егіді фігуру оголеного чоловіка.
Порівняння тоталітаризму радянського та фашистського має певний сенс, але радянська пластика була позбавлена оголеності: спортсмен – це кордон, фашизм позбавив тіло прихистку тлінного, залишивши йому лише оголений абсолют. Тому в цьому сенсі скульптура фашизму – це не зображення досконалого тіла, а стану духу, котрий дозволяє метаморфози від звичайного до ідеального, а також спокушає недосяжністю. Причому при побіжному порівнянні видно: жінка тут абсолютно ні при чому: величний чоловік, переможець чи страдник, душа котрого – м’язиста, як і його тіло, неприкрита, відкрита всім та виставлена на позір і спокусу. Спокуса можливістю і реальністю, близькою реальністю, недвозначною, а конкретною.
Спокуса теперішнього часу – сутінкова, це „або/або”; фашизм винайшов формулу „ось”. Стати таким самим, стати „над”, стати досконалим; здоров’я, поєднане з гармонією дозволяє здійснювати неприступне іншим, можливості розгортаються в далечінь (у всіх сенсах цього слова, це не тільки героїчні державотворчі подвиги, але й подвиги в ліжку, бо здорове тіло є витривале тіло). І тут є момент зради людини (як чоловіка та/або жінки): береться до уваги лише чоловіче начало, жінка залишається на рівні повноправної, але функції, а чоловік знаходить спілкування у колі собі подібних, досконалих, витривалих та ідентичних. Це ситуація коли Сам та Інший є лише віддзеркаленням абсолюту, котрий є Сам та Інший – у дзеркалі відображається чоловік, відображається Нарцис, закоханий у себе, ерос скеровується на себе, обертається навколо себе, стає аутоеротичним і гомоеротичним. Йдеться не про гомосексуалізм (хоча СС та СА у фашистській Німеччині вважалися, незважаючи на заборону одностатевих стосунків, розсадниками одностатевості), а про зосередження на тотожному тілі, тілі ідентичному, котре єдине лише здатне викликати захоплення і бути джерелом насолоди.
Ентазіс – внутрішнє напруження, що знаходить вираз у зовнішньому – стає монотипним: оголений чоловік у моменти докладання зусиль на боротьбу, охорону чи подолання внутрішнього бар’єру. М’язиста душа, котра здатна красиво страждати, котра – з каміння, з граніту, з гіпсу – спостерігає світ навколо та шукає власне відображення в реальних людях: це лише невелика частка з обширу забороненого нацистського мистецтва, котре відроджується в наш час, стаючи обійстям естетичного і досконалого.
Ніяких реклам, вставок, кольорових схем тощо.
Я ось уже кілька днів користуюсь. Постійно таке може й непотрібно (інакше можна було б налаштувати якісь штуки на зразок згаданих вище). Зручно. Мені подобається. Сподіваюсь, комусь такий інструмент стане в пригоді.
